5

  Свобода! Свобода! Свобода! Ось що відчував Стас після того, як Сніжана поїхала десь до своєї подружки. Це відчуття пульсувало в ньому: в його мізках, в його серці. І, здається ще десь, про що говорити вголос не прийнято. Нарешті він хоч ненадовго позбавиться від своєї хазяйновитої, але такої набридлої цивільної дружини!

  Не те, щоб Сніжана чимось сильно не влаштовувала його, інакше б вони і не жили разом. Але як же хотілося чогось нового, свіжого, яскравого! Святкового.

  Хлопець швидко гортав контакти телефонної книги та сторінки друзів у соціальних мережах в надії знайти якусь давню знайому. Самотню і симпатичну. Без претензій на щось серйозне. І ось, здається, така знайшлася! Ілона. Дівчина із паралельного класу. У минулому бридке каченя, а наразі неймовірна лялечка! Зовсім нещодавно її статус «у стосунках» змінився на «без пари». Все сприяло тому аби не гаяти час даремно!

  «Привіт, Ілоно! Як ти? Часто згадував про тебе після закінчення школи, але чомусь тільки зараз наважився написати. До речі, чудово виглядаєш! Може сходимо якось разом на каву?». Таке повідомлення надіслав Ілоні далекоглядний Стас, попередньо приховавши усі спільні фото зі своєю дівчиною Сніжаною.

  Не пройшло і п’ятнадцяти хвилин, як хлопець отримав відповідь, читаючи яку посміхався дедалі більше. Стас був задоволений своїм рішенням трішки розвіятися від буденної рутини і таким швидким розвитком подій.

***

  Настрій у Максима був піднесеним! Нарешті він закінчив і здав редактору свій новий детектив! Якраз вклався в терміни, передбачені договором з видавництвом. І працювалося йому напрочуд легко і цікаво. Як і кожен письменник, глибоко в душі він дуже боявся розчарувати своїх читачів: втратити хист, занадто затягувати з новинками, створювати шаблонні сюжети з шаблонними героями. Він дуже любив свою справу і дорожив нею, щоб втратити її через творчу виснаженість.

  Більшу частину життя Максим Краснов пропрацював банківським робітником, займаючи то нижчі то вищі посади, в залежності від того, яким боком поверталася до нього удача, і як загалом змінювалася економічна ситуація в країні. Бувало то пусто, то густо. Але задоволення від своєї роботи чоловік ніколи не отримував. Його графік був ненормованим, вихідні дні не завжди виходили дійсно вихідними. А ось час після опівночі, як правило, завжди належав тільки йому.

  Тому цей час, між дванадцятою і другою чи третьою ночі, він любив найбільше! Три години, коли тебе ніхто не чіпає. Три години, коли ти можеш безкінечно, чашка за чашкою, пити міцний чорний солодкий чай і читати детективи. Щастя… Саме так виглядав рай на землі в уявленні пана Краснова.

  Років у сорок, перечитавши улюблені книги ледь не по п’ятому колу, Макс абсолютно неочікувано для себе зрозумів, що читати йому більше нічого… Це викликало почуття розгубленості і… ні, не втрати сенсу життя. Це було б занадто перебільшено і пафосно. Але втрати смаку життя це точно.

  Спочатку він спробував подружитися з фантастикою чи фентезі. Але всі ці історії здавалися для нього надто дитячими, казковими. Не дивлячись на те, що із цікавістю вчив у школі історію, історичні романи також чомусь не вподобав. Потім чоловік наважився і на зовсім радикальні кроки: покупку жіночого роману у книжковому магазині. Він купував його з таким виглядом, ніби обирав подарунок для когось. Так, ніби всі оточуючі у магазині неодмінно мали звернути на нього увагу і засудити його вибір. Краснов побоювався, що насправді йому може сподобатися така… література. І сам себе уже заздалегідь засуджував за це, не треба і оточуючих! У тому, щоб читати жіночі романи, він бачив для себе щось неправильне. Те ж саме, що одягати жіночі речі. Збочення, аномалія… На щастя, фіаско не трапилося. Після перших п’яти прочитаних сторінок, Макс не витримав і відшвирнув роман далі, чим бачив. Він був готовий укласти парі, що краще не читати нічого взагалі, ніколи, аніж читати таке. 

  Проте в житті відчутно чогось не вистачало. Вигаданих подій, вигаданих людей, але таких цікавих, живих, справжніх! Зрештою, для чоловіка не залишилося нічого іншого, окрім як спробувати написати щось самому. Іншого вибору не було. Краснов спробував і вже не зміг зупинитися.

  Першим його читачем став Руслан, давній товариш, що жив у Запоріжжі і працював слідчим у поліції. Він не став говорити другу, що злочинів йому вистачає і на роботі. І що не справа – то вже майже готовий сюжет! Зрештою, навіть його знайомство з дружиною Анастасією – ще та детективна історія! (історію життя Руслана читайте в романі «Встигнути до 30»). Він не відмовився почитати історію, яка зрештою захопила його увагу і цікавість повністю!

  Після ночі проведеної з детективом Краснова, під час якої (о диво!) Руслан забув і про всіх злочинців світу, і навіть про власну дружину, він залишив для друга короткий відгук:

  — Класно! Негайно відсилай до якоїсь редакції. Краще одразу до декількох. І чекаю на продовження. Пиши!

  Не вірячи у власні сили та успіх, Краснов все ж надіслав свій перший детектив до декількох провідних редакцій країни. Господи, чи читатимуть його взагалі? І коли? Через місяць? Пів року? І може взагалі закинуть файл у корзину після першої ж прочитаної сторінки? Вчинять з його детективом точно так, як він колись з недолугим жіночим романом. Але втрачати йому було все одно нічого. Просто спроба. Потім ще посміються з цього разом із Русланом за рюмочкою коньяку якось при зустрічі…

  Головний редактор зв’язався з ним через тиждень. Говорив коротко і по суті. Повідомив, що Краснов має під’їхати разом із документами до редакції для оформлення договору. Якщо, звісно, він ще не змінив рішення видавати свою книгу у них. Спочатку ошалілий Краснов не вірив, думав що це якийсь розіграш. Жарт. Помилка. Сюр.