3

  Немолода, але доглянута білявка без усякого ентузіазму колупалася виделкою в маленькому шматочку червоної риби, приготованої на пару. Поряд з білком була викладена гірка салату з рукколою та горішками. На десерт –  склянка негазованої мінеральної води.

  Чоловік навпроти неї навпаки з неабияким апетитом наминав тарілку гарячого червоного борщу, кількість якого зменшувалася прямо на очах. Попереду були смажені деруни зі сметаною та чорний солодкий чай з вафлями й цукерками.

  Саме так виглядала типова вечеря у родині Краснових.

  Марина подивилася на чоловіка з огидою. І як можна було прожити поряд з таким двадцять п’ять років? Загадка.

  _ Макс, ну чому ти завжди їси, як…_ Вона хотіла сказати, як бидло. Але в останній момент роздумала і підібрала більш м’яке формулювання. _ Як з голодного краю.

  _ Мариночко! _ Добродушно розсміявся він. _ Ну ти ж чудово знаєш, що я маю гарний апетит і так було завжди, ще за молодих років. Чомусь раніше це тебе не гнітило.

  _ Саме так за молодих років. _ Більш роздратовано, аніж того вимагала ситуація, відповіла дружина. _ За молодих років, коли усі ці безкінечні борщі з солодощами згорали миттєво, а не відкладалися у зайве.

  Вони обоє розуміли, що Марина лукавить. У свої сорок п’ять років Максим Краснов виглядав доволі непогано, рельєфу та кубиків не мав, але і надлишку жиру також. Загалом, все виглядало доволі підтягнуто і пристойно. Від природи він був жилявим, не зважаючи на свою любов до ситної їжі.

  Проте жінка не заспокоювалася:

  _ Максе, от ти письменник, так? Топовий автор детективів у нашій країні! Твої книги виходять двічі, а то і тричі на рік накладом понад п’ятдесят тисяч примірників. Їх екранізують! _ Марина говорила і крутила в своїй руці стакан з мінералкою так, ніби це був келих з шампанським.

  _ Так. _ Без подробиць погодився він.

  _ Ну от і як ти виглядаєш??? _ Розчаровано запитала дружина. _ У тебе повинен бути імідж. Розумієш, імідж!

  Слово «імідж» вона вимовляла з такими інтонаціями, ніби говорила «Бог» або «Всесвіт» або ще щось таке, значно вагоміше за сам імідж, власне.

  Марина Краснова працювала викладачем на кафедрі реклами та зв’язків з громадськістю. Поміж інших дисциплін вона також викладала іміджологію. І вважала свої знання путівкою до успішного та щасливого життя.

  Макс не звик ображатися на жінку, з якою пліч-о-пліч прожив двадцять п’ять років:

  _ Ну який там імідж, Мариночко? Це ти своїм студентам жовторотим розкажи про імідж. А я якось так, по-старинці.

  _ А такий, такий імідж! _ Піднесено почала жінка. _ Імідж справжнього письменника! Це коли твій ранок починається з міцної кави. Потім ти ходиш кабінетом в душевних метаннях, в пошуках музи. А потім... сідаєш і твориш шедевр! До пізнього вечора, не відриваючись від роботи. Поки натхнення, поки муза! І лише потім вечеря: витончена і легка. Як для творця! А не працівника заводу, що за робочий день напрацьовує собі шалений апетит. Невже навіть твій редактор не радить тобі створити імідж? Це значно підвищило б продажі твоїх книг!

  Схоже, розмови про імідж викликали у Марини Краснової значно більше ентузіазму аніж її одноманітна вечеря, що при щоденному вживанні ладна набриднути навіть гурману.

  Чоловік слухав її з захопленням. Ну як його дружина може верзти такі дурниці? Чи це на кафедрі їй працюється так нецікаво і нудно, що вона готова засмітити всяким непотребом не лише свій мозок, але й його? Ну який в греця імідж письменника? Те, що вона описує, це скоріше імідж якогось невротика, котрий до того ж страждає на язву шлунка. А він нормальна людина. Нормальний чоловік. А не якесь… творче опудало.

  Ну вміє він вигадувати цікаві історії, і вміє їх добре розповідати. Так, що люди купують і перечитують. І з нетерпінням чекають новинок. Але що тепер? Не їсти цілий день, заливаючись кавою? Носити ідіотські шарфи та капелюшки? Заламувати руки і гризти нігті в очікування музи?

  Макс Краснов так не вмів. Власне і творцем він себе ніколи не відчував. Він був просто гарний розповідач: розумний, спостережливий, дотепний. Він вмів тримати інтригу і робити сюжет динамічним, а не кволим та  тягучим. Саме за це читачі любили його детективи. Все інше від лукавого.

  _ Ні, редактор нічого такого мені не радив. _ Стримано відповів чоловік. _ Більш того, якби я підсів на цілодобову каву і сигарети, думаю він би занепокоївся станом мого здоров’я.

  Марина хотіла додати щось про те, що жирна їжа впливає на серце не кращим чином, аніж кава та сигарети. Але роздумала. Без користі. Все одно такому чурбану, як її чоловік, не дійде. І хто тільки купує його детективи? Певно п’ятдесят тисяч українським домогосподарок. І все. От у неї на кафедрі усі співробітники читають лише інтелектуальну літературу. Жоден з них не витрачатиме свій дорогоцінний час на детективне сміття.

  Максим відчував, що чимдалі його стосунки з дружиною псується все більше. І не міг нічого з цим вдіяти. Тому що не розумів причину. Не допомагала ані його письменницька спостережливість, ані детективні навички аналізувати і співставляти. До психолога звернутися чи що? Ідею піти до психолога Краснов сприймав адекватно. Він не був дикуном, який боявся психологів як вогню. Він не плутав їх з психіатрами. І не вважав що ці спеціалісти потрібні виключно людям душевнохворим. Але все ж з пропозицією дружині піти разом на сімейну консультацію постійно відтягував. Як справжній чоловік, трішки самовпевнений і самовдоволений, хотів вирішити проблему сам. Без сторонніх.