2

  Її мама завжди обожнювала зиму. Зимові свята, сніг, запах ялинки та мандаринів. Гарячий шоколад, ковзанку, пухнасті шарфики та рукавички. Традиційного оселедця під шубою і охолоджене шампанське на столі. Зима асоціювалася у неї з оповіданнями Гоголя «Вечора на хуторі близь Диканьки». Власне і свою доньку вона назвала в честь зими та снігу, Сніжаною.

  Саме від матері їй передалася любов до читання і, як не дивно, всього зимового. Зиму вона обожнювала не менше ніж мама! Тільки ось своє ім’я чомусь не любила. Нехай би вже назвали її якось простіше, Анною там чи Тетяною. Добре хоч не назвали Стеллою. Бо таке ім`я зобо’вязує потім сяяти все життя, ніби зірка. Сніжана була переконана у тому, що всі люди мають відповідати власним іменам.  Їй би бути сніговою королевою! А вона така…звичайна.

  Мами не стало, коли Сніжці було п'ятнадцять. Її забрала важка хвороба. За іронією долі, саме взимку. Вона навіть не встигла дізнатися, що донька пішла по її стопам і також обрала філологічний. Хоча, можливо, вона бачила це з небес.

  Дівчина їхала потягом, роздивляючись пасажирів з-під густого пару, який здіймався над склянкою гарячого чорного чаю. Під характерний гуркіт потягу в голові майорів калейдоскоп думок. Найрізноманітніших. Про все на світі. Але більшість з них були пов’язані зі Стасом.

  Чи кохає вона його? А чи він її? Як на довго все це? І навіщо їм бути разом далі? Чи існує кохання взагалі, як таке? Чи це все вигадка письменників? Ну, може не письменників, а кінематографістів? Або художників чи музикантів? Одним словом людей творчих і не від світу цього. Сніжана цього не знала. Вона була лише філологом. Не надто творчим і піднесеним.

  На останніх курсах університету дівчина влаштувалася підпрацьовувати коректором в одній із місцевих редакцій. Так там і залишилася, вирісши за п’ять років до головного редактора. Робота їй подобалось трішки більше, аніж стосунки зі Стасом. Така ж одноманітна і передбачувана. Але дратувала не так сильно.  Змінювати її Сніжана не збиралася.

  В усіх цих роздумах дорога промайнула непомітно. Здавалося, ось вона тільки сідає до потягу. Білозубий Стас життєрадісно махає їй рукою на прощання. В очах цуценяча відданість. Від чого дівчину бере і злість, і почуття провини не зрозуміло за що. За що? Зради ж немає. За те, що живе з ним без кохання?

  А ось уже на вокзалі її зустрічає Юлія. Радісні обійми, вітання, жіночі визги і поцілуночки.

  —  Дай роздивлюся тебе! —  У захваті від довгоочікуваної зустрічі подруга крутить її в різні боки.

  Сніжані соромно. Зі студентських років вона набрала кілограмів п’ять, якщо не вісім. І зовсім забула про фізичні навантаження. Ну що тут скажеш… Звичайна. Ну аж ніяк не снігова королева! І чому її не назвали якось простіше?

  А ось Юля стала ще більш гарною. Її бездоганна фізична форма чудово зчитувалася навіть під важким зимовим одягом. Темно-каштанове волосся, блискуче і добре зволожене, відросло від рівня плечей аж до талії. Воно було таке привабливе на вигляд, що Сніжана ледь стримувала себе аби не доторкнутися до нього. Її мідні кучері, як завжди неслухняно стирчали в різні боки, не зважаючи на засоби для укладання.

  — Юлька, ти справжня красуня! — З білою заздрістю промовила дівчина.

  — Я просто закохана. — Прошепотіла у відповідь та.

  — Дівчата, ну що ви так довго? Нам ще їхати. Давайте скоріше, поки не замело! — Із великого добротного позашляховика вийшов Богдан. — Там вже запечений гусак і бограч стигне!

  — Привіт, Богдане! — Радісно промовила і обійняла його Сніжка. — В такому разі запізнюватися ніяк не можна. Вези нас скоріше!

  — Е, ні. — Відмовився хлопець. — Сьогодні за кермом Юля. Бо я вже випив келих темного різдвяного.

  — То ти ще й водиш сама! —  Зі щирим захватом промовила дівчина, дивлячись на подругу.

  —  Доводиться! —  Весело відповіла та.