5

*

Вілмо завжди вважав себе рішучим, сильним та хитрим дільцем.

Люди взагалі досить багато про себе завжди вважають, що вже там. Але в тому-то і справа: він був дільцем. Нечесні конкуренти, погрози, розбійники на дорогах, хабарі, домовленості, ризик — тут він був, наче риба у воді.  І так, у його минулому, як і у кожного підприємливого хлопця,  були деякі моменти і моментики. Як не крути, то лікарійські лорди і леді народжуються заможними з першої своєї секунди. Хлопцям же на зразок Вілмо треба було в цьому житті якось вигрібатися, лізти до світла і оце все, по списку. Але зараз він відчував себе загубленим. До такого життя його не готувало… 

Але, мабуть, до такого майже нікого життя не готує. Просто рано чи пізно, коли тобі здається, що ти вже його повністю контролюєш, воно може показати тобі, що ти навіть не піщинка у його жорнах — ти просто ніщо.

І, безсило спостерігаючи, як палають майстерні нижнього міста, в тому числі і його власні, Вілмо розумів: тепер він ніщо. 

Але дракони ж зупинять це, так? Дракони…

— Вілмо, дідько тебе забери! Чи ти мене взагалі не чуєш?

Він похитав головою, із зусиллям відводячи погляд від усього його життя, палаючого зеленим полум’ям. 

— Ну досить! — різкий голос пані Емілії лунав наказово і рішуче. — Діти, у вас є двадцять хвилин. Зберіть похідний одяг, теплий одяг, гроші і найцінніші речі. Не більше двох пакунків, зрозуміли? Через п’ятнадцять хвилин я особисто прийду перевірити. Чого ви чекаєте? Ходу, ходу! Швидко!

Діти, що стояли заклякши, побігли геть, наче миші з-під віника. Пані Емілія обернулася і поглянула на нього:

— Вілмо, нам з тобою теж треба збиратися. Зараз. 

Він загублено подивився на пані Емілію, а потім знову кинув погляд на палаюче передмістя. 

— Так… Так, мабуть ми мусимо. Я накажу грузити равликів…

— Отямся нарешті! — крикнула вона. І це, треба визнати, був перший раз на його пам’яті, коли вона підвищила голос на нього.

Після цього поміж ними запанувала тиша, у якій Вілмо якось особливо чітко почув гуркіт, крики та плач. Пані Емілія глибоко вдихнула. 

— Вілмо, — заговорила вона трохи спокійніше, — забудь про равликів. Перевір, чи достатньо кристалів у самохідній машині, тій самій, що ти купив минулим літом, що для бездоріжжя. 

— В ній не вистачить місця ні для чого!

— В ній вистачить місця для нас! Послухай мене нарешті! Ми повинні забиратися звідси якнайшвидше, хіба ти не розумієш? У нас більше немає широких доріг, по яких можуть пройти равлики. І, що ще важливіше, у нас немає часу. 

— Можливо, ви надто вже панікуєте? Дракони вб’ють цього Привида, тим справа і закінчиться! 

— Можливо, — відрізала вона. — Але може і ні. Нам треба забиратися, так чи інакше. 

— Якщо ми залишимо будинок, його розграбують!    

Вона вчепилася йому в кафтан і потрусила, наче яблуневе дерево.

— Отямся ж нарешті! Цей будинок втрачено, так чи інакше. Вб’ють дракони Привида чи ні, чим воно там закінчиться, все рівно у Залізній Долині пануватиме хаос. Скоріше за все, місто буде знищено до попелу — так це буває, коли у небі б’ються дракони. Вони надто великі, щоб зважати на маленькі життя, і їх цілі надто важливі, щоб зважати на наші втрати. Але навіть якщо ні… У нас є діти, Вілмо. І вони не такі вже маленькі. А ще вони чаклуни. Яе ти думаєш, наскільки швидко чаклунів почнуть збирати до війська? 

— Вони ще діти…

— Майже вже ні. І війнам завжди потрібне нове м’ясо, а магічним війнам — нові чаклуни. Ти хочеш, щоб вони опинилися у цій м’ясорубці?

— Я…

— І це ще не все. Ми — люди, Вілмо. Лікарійці. Не розумієш, що це означає тепер, коли Лікарія вирішила захопити Залізну Долину?

— Ми не маємо до цього відношення!

— Повір, в нас ніхто не питатиме. Після всіх смертей і втрат, що понесли містяне там, внизу, вони будуть шукати, кого винуватити. І знайдуть.

— Ми теж багато чого втратили! — викрикнув Вілмо. 

У долині щось гучно вибухнуло. 

— Знову, нас ніхто не питатиме. Повір, Вілмо, я жила довго. І довго воювала.

— Ви?..

— Лікарійська магічна аристократія, пам’ятаєш? Я бачила багато війн, хлопче. І всі вони не сильно відрізняються одна від одної, якщо відкинути геть лушпиння і придивитися до самої суті. Людина, що пам'ятає історію, знає майбутнє. Ніколи не чув про таке? Так от, я знаю майбутнє. Повір мені, нам треба забиратися звідси, поки не пізно… Якщо.   

Вілмо повернувся і поглянув на місто внизу, палаюче зеленим полум’ям. Він не знав, що робити, але визнав для себе: пані Емілія з самого початку знала, що каже. 

— Тож добре, — сказав він. — Збираємось. Я думаю, що воно все закінчиться добре, але про всяк випадок… Я підготую самохідну машину.

— То хай же буде так. Я йду збиратися: ми не можемо втрачати жодної хвилини. 

Вілмо розвернувся і рішуче пішов в свою частину будинку. У нього завжди були зібрані речі для неочікуваної ділової подорожі.  

***

Я не повернуся.

Я не побачу цей будинок більше ніколи.

Є речі, які не хочеться розуміти. І є речі, які не можна не розуміти.

На жаль, ці два списки у багатьох пунктах перетинаються один з одним.

Леді Емілія стояла, стиснувши кулаки, і повільно дихала, як вчили, стабілізуючи ментальне поле. Часу було мало, але вона не могла не влаштувати для себе невеликої паузи, щоб заспокоїтися, вирівняти подих і прояснити думки.

"Якщо ти дуже поспішаєш і нічого не встигаєш, значить, настав час зупинитися, глибоко вдихнути і подумати головою," - це правило її свого часу змусив вивчити викладач бойової магії та інтриг, перший коханий за сумісництвом. І, на відміну від кохання, його наука ніколи, навіть у найважчих ситуаціях, Емілію Ларрену Адейську не підводила.

Ось і зараз вона стояла посеред кімнати, змушуючи паніку відступити.

Тепер, коли найгірше збулося, панікувати вже нема чого.