3

*

— Почалося! — Ліза мало не підстрибувала на місці від збудження. — Кіро, почалося! Подивись, яке видовище! Як у епічному фільмі! Ми — драконоборці! Ти хоч колись собі таке уявляла?

Кірі було страшно до всирачки, і від цього вона злилася ще більше. Які вже там епічні фільми! Їй майже до болю хотілося вчепитися цій дурепі в плечі та гарненько потрясти, щоб мозги у красивій голівці врешті встали-таки на місце. Що вона взагалі несе?!

Кіра віддала б зараз усе… мабуть, таки геть усе, щоб врешті прокинутися в кінотеатрі посеред сеансу епічного фільму і зрозуміти, що все це їй просто примарилося на фоні вражаючих стереоефектів. Але правда в тому, що вона вже намагалася прокинутися, ще й не один раз. І, якщо перші кілька тижнів вона ще сподівалася, що казковий світ навколо їй просто ввижається, то потім вимушена була таки визнати: якщо це і ілюзія, то така, яку не так вже й просто розвіяти. 

Особисто у неї нічого не спрацювало. 

Більше того, як у будь-якому хорошому хоррорі (чи у старовинній казці), воно усе ставало чим далі, тим страшніше… І треба визнати, що апогей настав от просто зараз. 

Їх розбудили серед ночі. 

Не те що б вони з Лео спали, якщо вже чесно; лежали у темряві, прихилившись одне до одного близько-близько, і ледь чутно шепотіли по черзі плани втечі, усі як один до сумного нереалістичні. Ідеї на зразок “улетіти з цього божевілля на викраденому драконі” чи “знайти незареєстрований портал і втекти в інший світ, бажано в свій рідний”. Бажано в свій рідний, о так… Якими ж маленькими починають видітися щоденні проблеми, коли раптом стикаєшся з реальним жахом? Оглядаючись назад, їй все більше здавалося, що не було там нічого такого вже поганого. Ну подумаєш, втратила работу, не було де жити, зіткнулася з несправедливістю… Сумно, хто б заперечив. У всіх світах буває. Але практика показала, що гірше є куди. І багатьох здобутків людства вона не цінувала достатньо, поки не опинилася тут, посеред хижого потворного світу, де правда і життя нічого і ні для кого не означають. Було б чудово повернутися додому, просто додому — і всі проблеми разом здалися б не такими вже й жахливими… 

Але вони з Лео, іносвітяни без нормального магічного досвіду, не вміли знімати слідкуючих печатей, що академія встановлювала на них, не знали місцевої географії і не мали ніякої уяви, як з цього світу втекти. 

Мається на увазі, живими.  

І ось тепер вона стояла у перших рядах армії чаклунів, якій ні багато ні мало випала “честь” штурмувати Залізну Долину. 

Лорд Марон з цього приводу був дуже красномовним.

— Приготуйтеся, — казав він, проходжуючись перед ними, — сьогодні ми побачимо, хто з вас обраний! Сьогодні світ драконів закінчиться, і нарешті почнеться світ людей!

Кіра відвела очі, щоб не дивитися на цього покидька… і тут побачила це. 

Тінь. 

Тінь, схожа водночас на привида і на чийсь втілений нічний жах, тихо йшла поміж ними. Обличчя її було приховане плащем, а лунне світло ластилося до неї, немов кошеня. Ніхто наче не бачив тієї тіні, але Кіра...на неї та невідома істота наводила неймовірний жах.

Коли тінь порівнялася з нею, Кіра відчула, як тремтять руки. Не рухатися, не показувати…

Фігура завмерла, а після повільно встала в неї за спиною.

— Я знаю, ти мене бачиш, — почула вона шепіт, від якого всередині все леденіло. — І це вже цікаво… Дійсно цікаво. А знаєш, що мені більше всього подобається? Запах твого страху. Я запам’ятаю його... і тебе. Ми з тобою ще поговоримо… Трохи пізніше. Як там сказав цей дурень? А так, точно. У світі людей. У світі людей, що скоро прийде, ти будеш моєю власністю. 

Кіра думала, що ненавидить цей хворий на всю голову світ. Вона дивилася просто перед собою і думала: “Я хочу прокинутись. Будь ласка!”

— О, — сказала істота з лякаючою веселістю, — прокинутися, кажеш ти? Як цікаво.

Тож воно ще й читає думки. Просто день чудових новин!

Істота розсміялася. 

Кіра того не почула, але відчула усією своєю сутністю, кістками та шкірою. Навколо них неначе попливло туманне марево, відрізаючи їх від інших.

— Смішне пташеня. Ніхто у цьому світі не читає думки, тому що думки - це тобі не книга. Їх неможливо читати, у них можна лише занурюватись, мов у воду. Але люди завжди підбирають неправильні слова для дійсно важливих речей, то ваша вічна хвороба… Тож скажи мені, маленька пташко: твій народ вважає, що життя — це сон? Тож ви не помираєте, а прокидаєтесь? Чи переходите у інший сон? Як це все цікаво! Мені подобається. 

І що тут відповісти? Кіра подумала, що спробує просто ігнорувати ту істоту. Тоді, може, вона просто піде і знайде собі когось іншого? 

Дурна надія, будемо ж чесними. Але що їй ще лишалося?

—Говори зі мною, пташко. Співай для мене. Поваж і розваж мене. Час від часу я люблю не тільки розповідати казки, але й слухати їх. І тим, чиї казки я знаходжу цікавими, неймовірно пощастило. Знаєш, чому?

— Бо поки ви слухаєте казку, людина жива? — припустила Кіра, згадавши незабутню Шахерезаду. 

Знов сміх.

— Я ж сказала: розумна дівчинка. Ти, на відміну від більшості тобі подібних, усвідомлюєш справжню сутність казок, чи не так?

Кіра подумала, що немає сенсу казати вголос, коли істота може читати думки… добре, не читати. Але від того, що людина обирає неправильні слова для важливих речей, сутність цих речей незмінна. Чи не так? 

— О, як це мило. У маленької пташки є зубки… Тож подивися навколо, смілива пташко. Подивися уважно, подумай і скажи: чому звичка людей обирати невірні слова може бути такою небезпечною? Чи не знаєш, юна пані драконоборице?

Хотіла б Кіра не знати, але…

Тому що ми обираємо неточні слова для важливих речей, а потім замінюємо їх ще та ще більш неточними. І ми починаємо вірити у ці слова, ігноруючи їх справжнє значення. Ми замінюємо правду словами, щоб вона стала красивіше. Але вона не стає.