2

*

— Бабусю, і шо ви ото таки робите?

— Не видно, ні? — стара пані була налаштована досить рішуче. — Я прибираю!

Поважний Вілмо, щасливий батько трьох дітей (і не такий вже щасливий зять), відчув непоборне бажання побитися головою об стіну.

— Тут чисто, — сказав він, не дуже сподіваючись на результат, але не бажаючи здаватися без бою. — І все абсолютно точно лежить на своїх місцях!

Стара пані дивилася на нього з тим різновидом уважності, якого зазвичай удостоюються на рідкість потворні комахи.  

— Мій бідний друже, — сказала вона, — можливо, по міркам того середовища, де ти виріс, тут і чисто. Але у поважному суспільстві люди так справ не ведуть. 

— Тут не поважне суспільство, а мій кабінет, — спробував Вілмо знову. — Розумієте, про що я кажу?

— Кабінет поважного чоловіка? А так схоже на смітник! Ти уявляєш, що про тебе думають твої клієнти?

— Що я добре виконую свою роботу і роблю вигідні пропозиції, — огризнувся Вілмо. — Відкрию вам секрет, бабусю: усім глибоко начхати, що в мене там і як. Серйозних людей хвилює лише діло!

Стара відьма вперто піджала губи: вона ненавиділа, коли її звали бабусею.  

Усе ще струнка, незважаючи на більш ніж поважні літа, з ідеальною поставою, завжди одягнена, наче для світського рауту, пані Емілія випромінювала аристократизм та стервозність, як сонце лучиться теплом. Усі її численні нащадки відмовилися від несказанного щастя у вигляді улюбленої матусі-бабусі (вірне підкреслити). І Вілмо теж би з задоволенням відмовився, бачить то драконяче Небо. Але останнє прохання покійної дружини, усе ще безмежно коханої, він не міг просто забути, наче полуденний сон, або відкинути, як зламану іграшку. Леді Алія, прекрасна, мов зимовий ранок, свого часу відмовилася від родини, і магічної освіти, і нареченого-чаклуна — і все це заради того, щоб бути з ним, Вілмо, поряд…

Він ніколи не просив. Ніколи. 

Ніколи не сподівався — куди вже йому, сину пияки і дворового роботяги, на щось подібне сподіватися? За плечима ні грошей, ні освіти, ні перспектив, ні краплі магії… Завжди, з самої першої зустрічі він кохав Алісію занадто сильно, щоб побажати їй такої долі. Ні, він хотів для неї найкращого… 

Але вона хотіла тільки його.

За усі ті роки, що доля дозволила їм бути разом, Вілмо так і не зрозумів до кінця, чому. Але намагався, як міг, виправдати ту довіру: зробити дім для неї повною чашею, дарувати маленькі подарунки, облаштувати своїми руками їй усе найкраще. Вілмо тяжко працював, вперто йшов вперед — і його старання окупилися. Він, звичайно, так і не став ані лордом, ані чаклуном, ані надзвичайним багатієм. Але відкрити та розвинути власну справу у драконячій Залізній Долині — то багато чого коштувало.

Жаль, що Алія не так вже й довго змогла насолоджуватися цим щастям. 

Але, так чи інакше, Вілмо залишався поважним дільцем. І не був зобов’язаний вислуховувати образи від якоїсь старої, давно втратившої здоровий глузд…

—... В тебе немає ніякого смаку, — не змовкала стара. — А що гірше, немає розуміння. Ти кажеш, що вони замовляють у тебе, бо це вигідно, і їм начхати на імідж. Але ти повинен зрозуміти одну просту річ: ніколи і нікому насправді не начхати. Що б ти там собі не думав.

Ну от, будь ласка. Знову починається.   

—Будьте ласкаві, не вдавайте, наче ви мене набагато розумніше. Вам не личить.

— Мені і не треба вдавати, бо так воно насправді і є! Ти не бачив у своєму житті нічого, окрім своїх майстерень, хлопчику. Ти не розумієш найпростіших речей: тобі не піднятися достатньо високо, якщо ти не почнеш поважати ієрархію — і не навчишся вливатися в неї. Ти можеш бути хоч сотню разів талановитим, розумним і працьовитим, але у очах суспільства те, що ти показуєш, і є ти сам. 

Вілмо тихо рикнув. Як же йому оце все вже остогидло! Мало того, що поставка необхідних матеріалів затримувалася, замовники хвилювалися, над містом літали якісь дивні чутки, діти виробляли, хто на що гаразд, і з віком чогось не стало простіше — так ще й стара аристократка не обрала кращого часу, щоб навчити його, як на цьому світі жити! Ну хіба не чудовий день!

— Ви така розумна, бабусю, — сказав він єлейно. — Така корисна, і поради ваші на вагу золота… То чого ж з усіх ваших родовитих родичів з сотнею колін вашу нісенітницю слухати маю саме я? Що ж ви так не піклувалися про свій імідж, що вас викинули усі родичі, окрім такого неправильного, не там народженого, нерозумного мене?

Її обличчя застигло на мить, і в глибині очей промайнуло щось гірке, болісне. Вілмо стало по-справжньому соромно за свої слова, але він подавив у собі це відчуття — не він перший почав… Хоч виправдання і дитяче, але час від часу дуже допомагає у питаннях компромісів з совістю.

— Йшли б ви, бабусю, — сказав він у серцях, — бажано кудись подалі. З’їште там чогось… Або подратуйте когось, хто не я. Мені просто зараз точно не до вас.

Вона пішла до дверей у льодяному мовчанні, і це було настільки неправильно, що Вілмо вже навіть подумав про те, щоб вибачитися. Але стара усе ж собі не зрадила: обернулася на порозі, щоб залишити останнє слово за собою.

Сказала, правда, зовсім не те, що він очікував.  

— Караван з людських земель ще не прийшов?

Вельми здивований тим, що вона взагалі щось знає про його проблеми, Вілмо від несподіванки відповів чесно:

— Ні. Вони запізнюються вже на три дні, і завтра мені треба бути виправдовуватися перед замовниками. Не люблю цього діла. 

Її світлі, вицвілі од віку очі дивилися кудись за вікно, де вже потроху густішала темрява. Вона повільно похитала головою:

— Якщо то буде найбільша з проблем, то нічого страшного. Бо не подобається все це мені. 

Вілмо здалося, що він почав втрачати суть розмови. І розумів лише тільки, що це стає вже мало схоже на їх сварку, що стала вже такою ж звичною, як вечірнє чаювання.

— Що не подобається, пані? І… звідки ви взагалі знаєте про караван?