Пролог

Присвячено Златі, Марині, Дімі, Аліні, Фіну, моїй сім’ї — і усім, над чиєю головою палало і палає небо.

*

Дракон падав з неба. 

Це було насправді дивовижне видовище: сліпуча какофонія світла та вогню, звуку та мерехтіння, квінтесенція чистого чаклунства, краса розцвітаючого на горизонті вибуху. Картина, варта старовинних легенд і героїчних епосів. Тих самих, де кров і магія сплітаються разом у дивовижно-огидному, заворожуюче-бридкому вузлі, який нічим не розрубати, бо одне неможливо без іншого…

Дракон падав з неба.

Вона зрозуміла це одразу, бо спостерігала за тим, як він, сяючий та білосніжний, бився з парою Льодяних супротивників. Щось було у ньому таке, що вона не могла відвести очей — і одразу зловила момент, коли білий дракон програв. 

Дракон падав з неба, повільно, але невблаганно. 

Вже можна було розгледіти зламані крила, кров, що залила його шкіру, спалахи магії, що в останній агонії намагається зцілити магічну істоту… 

Дракон падав з неба, і, якби це було кіно, Кіра переглядала б ту сцену знову і знову, по колу — бо таки ж графіка неповторна, епічність вражає, а магічна битва на фоні додає об’єму і краси картині. 

Одна проблема: то була реальність. Її нова особиста реальність, дивовижний новий світ, де дракон падав з неба — і просто на вузьку гірну стежку, якою вони, знедолені та перелякані маленькі люди, намагалися втекти з охопленого полум’ям “казкового” світу. 

— Біжіть!! — закричала вона так голосно, як тільки вистачало легенів. — Біжіть!

Слова нової, незнайомо-знайомої рикаючої мови, до якої вона так і не змогла у повній мірі звикнути в цьому світі, губилися у галасі натовпу і гуркоті тої самої епічної битви, яка на моніторі чи кіноекрані, напевне, виглядала б просто чудово. У реальності, на жаль, вона б вибрала інше слово.

Жахливо. 

Ось воно, вірне слово.

Там, у долині Білих Драконів, горіло і замерзало водночас.  Там мерехтіли магічні спалахи, лунали вибухи. Прекрасне місто Кіал, що ще тиждень тому начебто називалося білим алмазом Передгір'я, тепер нагадувало Пекло, як його звикли малювати. Те саме, що з вогнем, і розрухою, і палаючою землею, і криками страждаючих душ…

А в небі над тим Пеклом кружляли дракони. 

Найсильніші перевертні цього світу, найпрекрасніші, будь воно усе прокляте, магічні істоти по цю та іншу сторону Мерехтливої межі… Дракони — володарі цього магічного світу, де вона опинилася волею випадку та власної дурості. І саме дракони зчепилися зараз у небі над Передгір’ям. Величезні, непомірно могутні… Там, де бьються дракони, для людей потім не лишається нічого.

Там, де з неба падає дракон, усе гине. І, хоча він ще намагався бити переламаними крилами, вона вже бачила, чим усе закінчиться.

І, що гірше, де саме воно таки закінчиться.  

— Біжіть!!! Вілмо, Лео, Марша, Дім! Щоб вас! — вона запустила у небо сигнальні чари — хоч щось, чому вона добре навчилася у треклятій магічній академії за останні три місяці… Ох, якби повернутися назад у часі, вона б тікала від слів “чарівний світ” та “магічна академія” так далеко, як бачила. Але тоді, на жаль, вона замало знала про природу казок. 

Та про їх справжню суть.

Поважний Вілмо, до сім’ї якого Кіра прибилася, прослідкував за ії поглядом і зблід. Він швидко зиркнув на натовп, що перекрив дорогу, і перевів на неї повний відчаю погляд.

Так. Вона теж розуміла.  

Чудово знала, що у тому “біжіть” немає жодного реального сенсу. Дорога вузька, слизька і порита магічною битвою, що розігралася на підступах до міста кілька днів тому. А людей на тій смузі було занадто багато. І якби тільки людей та інших людиноподібних істот! Але були тут також самохідні машини, грузові равлики и навіть воли з телегами. Яка тут може бути швидкість? Якщо тільки…

Вони подумали про це одночасно. 

— Ущелина! Швидко!

Цього разу вони з Вілмо загорлали удвох. Голосок у торговця був що треба — звик зазивати покупців, перекрикуючи гвалт базарного дня. Треба віддати йому належне: з шумом епічної фентезі-битви воно також спрацювало. Впринаймні, їх товариші почули. 

Очі в Діма стали великими і пустими; заклякла Марша; закричали діти… Лео оговтався першим: досвід навчання у магічній академії не пропити. Він подивився їй прямо у вічі, і там вона прочитала слова за мить до того, як він їх сказав.           

— Ми повинні їх спустити!

Так і є, повинні. Лео, такий же боягуз і дезертир, як і вона сама, не залишив би людей на дорозі.

Не зговорюючись, вони активізували плетіння, спускаючи в ущелину тих, до кого могли дотягтися. 

— Спочатку діти, потім Марша! Ми зліземо самі! 

Вона могла б заперечити, але в тому не було сенсу: час спливав, і всі на стежці вже почули хлопання переламаних драконячих крил, свист повітря і потріскування магії. І жах, що охопив натовп, перетворив і без того не дуже зручну дорогу на справжнісіньке стовпотворіння. Люди намагалися бігти, тиснули, зіштовхнулися самохідні машини, весело палаючи магічним полум’ям, зірвався у прірву перевантажений равлик, утягуючи з собою своїх власників… 

Дракон падав з неба, і для них, маленьких людей, це означало лише смерть.

Магія світла, холодна і палюча водночас, вдарила їй у обличчя. Кіра розуміла, що треба стрибати (Лео вже зробив це мить тому), але…

— Марша, кинь його! 

Жінка подивилася на Кіру дикими, широко відкритими очима. І ще сильніше вчепилася в мішок, неначе той був її найулюбленішим на світі створінням. 

Як же все це невчасно… 

— Кинь його, Марша! Ти і без того важка, я не зможу левітувати таку вагу! Ну!

— Там усе! Усе цінне!

О, заради Бога.

— Кинь той клятий мішок! 

І в цей момент дракон впав. 

Все, що встигла зробити Кіра — просто зіштовхнути Маршу униз з мішком разом, відправивши гірський вітерець навздогін. Може вповільнити падіння, може, при великій удачі, навіть врятувати… Не гарантовано, але то хоча б якась надія. У тих, хто лишився на дорозі в радіусі півсотні метрів, і такої не було.