Метелик-казка

Зовсім близько від людей в маленькій перламутровий мушлі жила маленька росинка. З раннього світанку вона прокидалася і переливалася на сонечку різними кольорами: рожевий перетворювався на фіолетовий, зелений - на жовтий.

Всередині росинки було сховане справжнє диво. Воно в ній народилось після сильного дощу. Коли веселка виросла над луками, краплинки дощу сяяли на сонці, у росинки з'явилася маленька казка.

Вона росла швидко - швидко. Тепле травневе сонечко дарувало їй світло, а росинка напувала цілющою водою. І виросла казка у великого метелика. Його крила були яскраво-жовті, насичені, ніби свіже полотно, по якому пролягли тонкі золотисті жилки. Коли він їх розкривав, то здавалося ніби сонце в польоті. Коли сідав на квітку, то раптом квітка оживала і розкривала ще одну пелюстку.

Казка була дуже доброю і ніжною. Але водночас в ній ховались веселі пригоди. Але найголовніше - в ній крилось Чудо. І це було найцінніше.

Метелик з махровими крильцями літав по весняному луку, перелітаючи з одного місця на інше. Був готовий розказати все, що мав всередині. Шукав того, хто зможе вислухати і зрозуміти. Хто вірить і чекає. Хто любить і мріє.

Одного погожого помаранчевого вечора казка полинула у свою першу мандрівку.

Перше, що їй трапилось - це були два чоловіка, які йшли дорогою.

Дорога була широка, вимощена бруківкою, чоловіки йшли швидко - поспішали додому. Метелик зазирнув їм в очі. Побачив там заклопотаність і втому.

"Ні, - подумала казка- їм я не можу розказати про чудо. Вони не зрозуміють"

Метелик полетів далі вздовж дороги. Сподівався до ночі добратися найближчого села. Але вже сутеніло, тому прийшлось поспішати, а отже він швидко махав крильцями.

Сонце сіло за обрій, холодне повітря опустилось в низину, стало тихіше, звуки теж готувались до сну. Вдалині засвітились віконця хатинок невеликого села. Воно розкинулось між берегами річечки. Казка як побачила хатинки - дуже зраділа. "Я встигну! Мені не прийдеться шукати укриття в полі!". Це додало їй сили і вона навіть піднялася високо вгору.

Казка прилетіла в село і почала шукати сховок на ніч. Але їй хотілося ще пошукати, може тут комусь можна довірити її історію? Тому стала підлітати до кожного освітленого віконця і заглядати.

Перше віконечко, що зустрілось на її шляху, було яскраво освітлене і там сиділа стара бабуся. В її руках так і плясали спиці - вона в'язала онуку шапочку. Бабуся була дуже зайнята і зовсім не дивилась у вікно, тому, звісно, і не помітила яскравого метелика.

Казка полетіла до наступного світла.

В кінці села стояв дуже старий будиночок. Такий старий і малий, що майже вріс у землю. Віконця занадто малі, щоб туди потрапляло багато світло. Тому всередині було завжди темно. Дах вкритий почорнілою соломою. Двері теж темні, але сама хатинка стояла в дуже мальовничому місці: знизу текла річечка з піщаними берегами, а сама хатинка зверху поглядала мініатюрними вікнами-очима і на річку, і на кущі вздовж неї і на сонце, що майже сіло за обрій.

Метелик підлетів до хатинки і побачив у дворі старого собаку на прив'язі.

"Ого! Який у нього сумний погляд! Треба чимось його розвеселити. Але як?" Подумала казка. І вирішила діяти

Казка підлетіла дуже близько до собаки, майже торкаючись його яскравими крильцями. Вона літала навколо його голови і посипала непомітним квітковим пилком. У повітрі запахло медом і чимось дуже свіжим. 

Собака стрепенувся і став принюхуватись. А метелик сів йому біля правого вуха і почав з ним розмовляти. "Привіт старий друже! Як ти? Чому сумуєш?"

"Привіт і тобі, метелику! Я сумую, так. Мій хазяїн вже дуже старий, живе далеко від села і людей. Ніхто до нас не заходить, давно вже немає на кого навіть і гавкнути. Я себе відчуваю непотрібним, розумієш? Але скажи, куди ти прямуєш? Може я тобі чимось допоможу". "Так, це справді сумно, песику. Я лечу не далеко, і не близько. Насправді я і сама не знаю. Шукаю справжнього мрійника, кому я можу довірити свою надзвичайну історію. Я навіть не знаю, якою має бути ця людина. Але моє серце це підкаже, я відчуваю. А тобі я зможу допомогти. Повір. Тобі скоро не буде сумно. " Казка підморгнула собаці. "Дякую, казко. Але думаю, в наших краях ти не знайдеш таку людину. Всі надто заклопотані своїми справами, надто безрадісні і вже давно тут не живе мрія". Метелик глибоко зітхнув: "так, ти підтвердив те, що я і так побачила". 

Сильно струсивши крильми, метелик піднявся високо над деревами і полетів у великий гай неподалік.

В гаю метелик полетів шукати сірих вухатих зайців. До кожного сіренького підлітав непомітно і в саме вушко шепотів: "біжи до крайньої хатинки! Там найкраща і найзеленіша трава у світі! І людей там немає". 

Потім метелик повернувся назад до найближчої хати і сів під стріхою ночувати.

Казці в цю ніч снились кольорові сни: про дівчинку зі скакалкою, яка так швидко стрибала, що навколо ніби нісся вихор. Про грайливе котеня у бабусі. Ще снилось темне зоряне небо. Інколи вона прокидалась від лаю собаки і тоді посміхалась.

Як тільки зарожевіло, казка прокинулась і полетіла до берега, щоб розбудити обличчя водою.

Легенько присівши на листочку, вона прислухалась. Спочатку була тиша. Але потім вона почула магію ранкової природи: ось дзвіночки легенько гойдаються зі звуком трикутника. А сонце піднімається з-за обрію з музикою арфи, ніби хтось легенько торкається її струн. А роса на листах звучить як маленькі скрипки.

"О! Тепер я знаю, як звучить моя історія!» - подумала казка і примружила очі, намагаючись ретельно запам’ятати ранкову музику. 

Зарядившись енергією ранкового сонечка і напившись свіжої водички, казка вирішила взяти курс на велике місто, яке було досить далеко від неї. Але вона відчувала в собі велику силу і мала пречудовий настрій , тому відстань її не лякала.