Глава 29

Анна відчула, як провина тяжіє на плечах. Але десь глибоко всередині засіло й інше відчуття, наче в книзі захована підказка, і вона просто ще не навчилася її читати правильно. Корвін відступив убік, наче змирившись із порожнечею, але дівчина, не витримавши, опустилася на коліна й почала перебирати вологий ґрунт. Тут повинно щось бути, адже у книзі Ліліана разом з горгулею знайшли під каменем Серце. Чоловіки планували шлях назад і, наче повністю втративши надію, зовсім не зважали на Анну.
Дівчина вибрала кинджал та розкопувала ґрунт. Гостре лезо вбилося у щось тверде. Вона продовжувала розкопувати руками, не жаліючи своїх нігтів. Пальці натрапили на щось гладеньке й тепле, хоч мало б бути холодним, як скеля. Вона обережно розкопала невелику заглибину й побачила дивне блакитне світіння.
— Що це? — Анна побачила гладеньку блакитну поверхню.
Корвін миттєво нахилився поруч і видобув із землі невеликий кристал, завбільшки з кулак. Усередині нього жеврів блакитний вогонь, а коли він торкнувся його, камінь легенько затремтів, ніби відгукуючись на дотик.
— Левініал… — голос Корвіна став низьким і хриплим. — Його ми використовуємо для підтримки наших скель у повітрі. Без нього міста давно б звалилися на землю.
Гвардійці навколо здивовано переглянулися. Дівчина зраділа, адже це означало, що вони на правильному шляху. Вона сподівалася, що ця подорож не виявиться марною. Анна продовжувала розгортати землю й вийняла ще два уламки:
— Тут їх декілька. Невже вони залишки того самого Серця? Але я не розумію, кристал має бути цілим.
— Можливо, хтось встиг забрати головне Серце, лишивши тільки уламки, — Корвін зосереджено дивився на камені, стискаючи один у долоні. Анна боязко висунула припущення:
— Можливо під ними знаходиться Серце?
Гвардійці переглянулися між собою та почали шукати артефакт. Вони розкопали землю глибше і знайшли ще декілька каменів. Всього під валуном знаходилося сім левініантів. Бедвар склав їх до сумки. Більше нічого не було. Анна відчувала провину. Вона ледь усміхнулася, щоб приховати тривогу:
— Я думала, ми знайдемо одне велике Серце, натомість знайшли дрібні. Проте це краще, ніж нічого, правда?
— Це не вирішить нашої проблеми, але й не дозволить острову впасти завтра, — Корвін глянув у бік лісу, — вирушаємо додому. Більше тут нічого немає.
Сутінки швидко огортали острів, і гуркіт далекої грози набирав сили. Шлях до узбережжя виявився виснажливим. Дерева скрипіли від вітру, а повітря пахло озоном і сіллю. Анна раз у раз озиралася на водоспад, де щойно закінчилися пошуки, відчуваючи, що залишили щось важливе. Вони вийшли з лісу на узбережжя. Море кипіло хвилями, а темні хмари розривалися блискавками. Гвардійці розкрили крила, розуміючи, що іншого виходу, окрім як летіти зараз, немає. Корвін допоміг Анні одягнути пояс та прищепив його до себе. Спиною дівчина відчувала тіло чоловіка, і від цього робилося тепліше. Король змахнув крилами й вони піднялися у повітря.
Вітер бив у лице, а гуркіт грому заглушував усі слова. Кожен удар блискавки світився так близько, що Анна мимоволі хапалася за Корвіна міцніше. Наче цінний скарб, він притискав її до себе. Виснажені й промоклі, вони зрештою знайшли невеликий острівець, котрий був тихим прихистком серед бурхливого моря. Пологі схили й густий прибережний гай захищали від вітру.
Гвардійці швидко організували табір. Розвели багаття, дим якого лінивими клубами здіймався вгору. Анна сиділа на листі, простягнула руки до тепла та сподівалася хоч трохи зігрітися. Волосся збилося в мокрі пасма, одяг промок, а холод прокрався до кісток. Вона тремтіла, і язики полум’я здавалися рятівними.
Знявши мокру сорочку, Корвін сів поруч. Скелеарці не настільки чутливі до температур, як люди. Вогонь підкреслював рельєф його плечей і грудей. Серце Анна калатало швидше, ніж мало б після втоми. Король кивнув на її дублет:
— Тобі варто зняти мокрий одяг.
Дівчина прислухалася до його поради та позбулася дублета. На ній залишився лише обтягуючий чорний корсет і шкіряні штани. Всі сіли навколо багаття та почали вечеряти. Корвін не відводив погляду від дівчини. У його очах виднілися іскри полум'я. Він нахилився, та майже прошепотів на вушко:
— Вперше бачу тебе такою.
— Якою? — Анна підняла брову, ковтаючи теплу юшку з миски, яку дали гвардійці.
— Без броні, без маски. Ти здаєшся справжньою і кардинально відрізняєшся від Аміри, яку я знав.