Глава 27

Одного камневепра гвардійцям вдалося вбити, поціливши у простір між бронею. Решта тварин втекли. Анна важко дихала, серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. Страх липким плетивом засів всередині.
— Ти що зробила? — Корвін дивився на неї так, наче вперше бачив.
Амулет ще тлів у її долоні, ніби дихав. Анна судомно стиснула його, не знаючи, що відповісти. Король підійшов ближче та вказав пальцем на амулет:
— Що це? Я бачив, як це перетворило камневепра на камінь.
Анна важко ковтнула. Вона розуміла, що її викрили й приховати вже нічого неможливо. Вона винувато опустила голову:
— Це артефакт. Він здатний перетворювати на камінь, щоправда, на декілька хвилин. Потім камневепр знову оживе, тому нам потрібно поквапитися.
— Звідки він у тебе? — Корвін підозріло зіщулив очі. — Перед стратою тебе обшукали й ніяких артефактів не знайшли.
Дівчина боялася зізнатися, але не хотілося вигадувати нову брехню. Зрештою вона здалася на милість короля:
— Мені його дали. Тієї ночі, коли був землетрус, до мене прийшли. Я повинна була використати амулет, щоб завдати шкоди.
Брови Корвіна зійшлися докупи. Його голос звучав як сталь:
— Мені?
Анна відчула як слова затягує у горло. Хвилювання перчило у грудях, тіло пронизувало відчаєм і страхом. На одному подиху дівчина зізналася:
— Так. Вони хотіли, щоб я знерухомила тебе і вбила, — в очах Корвіна Анна помітила розчарування і поспішно виправдовувалася. — Але я не збираюся цього робити. Боялася зізнатися тобі раніше, адже ти й так мені не довіряєш та ставишся вороже.
Корвін мовчав, наче вагався між гнівом і недовірою. Потім його погляд зм’якшився, він видихнув і на мить стиснув губи:
— Ти мала зброю проти мене і не скористалася. Чому?
Опустивши плечі, Анна заховала амулет до кишені:
— Бо я не та, хто ти думаєш, не Аміра. Я не бачу у тобі ворога.
Чоловік мовчав і Анна не розуміла, чи він їй вірить. Корвін заховав меча у кобуру.
— Ходімо, поки не ожив камневепр. Потім вирішу, що з тобою робити.
Король пройшов вперед і Анна несміливо вирушила за ним. Позаду себе чула кроки Бедвара та Лейлока. Стежка звивалася крізь зарості, і шум водоспаду дедалі гучніше лунав попереду. Анна на мить зупинилася, милуючись променями сонця, що пробивалися крізь крони дерев і грали відблисками на скелях. Але наступного кроку не зробила, щось слизьке й холодне обвило її ногу.
— Ай! — зойк вирвався сам собою, коли тонкий, мов змія, пагін різко смикнув її вбік.
Земля під ногами зникла, і Анна з жахом відчула, як її тіло підіймають угору. В’юнка рослина обвилася навколо щиколотки, потім талії, стискаючи все міцніше. Вона хиталася у повітрі, мов безпорадна лялька, а знизу розкривалася жахлива паща, велетенський бутон із рядами зубоподібних пелюсток.
— Корвіне! — її голос затремтів, а руки відчайдушно вчепилися у пагін, намагаючись його послабити.
Пагін міцніше стиснув ребра і стало важко дихати. Дівчина висіла головою вперед і з кожною секундою наближалася до смертоносного бутона. Їй не хотілося помирати, але здавалося, це кінець. Гострі шипи цілком здатні пошматувати плоть. Страх прокочувався венами, змушуючи серце калатати сильніше.
Корвін кинувся вперед, і за мить його меч вихопився з піхов. Він не вагався ні секунди, рішуче змахнув зброєю, і стебло, котре тримало Анну, з тріском розсіклося. Рослина завила, хльостаючи іншими пагонами, а дівчина полетіла донизу. Анна впала на землю біля Корвіна. Ребра й досі боліли від міцного стискання, а стегно від падіння.
Король миттю опинився поруч. Допоміг їй підвестися та міцно обхопив, немов найцінніший скарб. Його серце калатало так, що Анна відчула удари грудьми до грудей. Її щоки горіли, подих збився.
— Ти ціла? — він схилився до її обличчя, вдивляючись в очі. — Не поранена?
Анна лише кивнула, надто приголомшена, щоб одразу заговорити. Вона тремтіла, відчуваючи тепло його рук і різкий запах сталі та каменю, що йшов від нього. Почулося вдаване кахикання Бедвара. Корвін, наче щось згадав, повільно відпустив дівчину, хоча пальці його ще якусь мить не хотіли розтискатися.
— Тримайся поруч, — у його голосі відчувалася турбота. — Тут небезпека чатує на кожному кроці.
— Маю відчуття, що й сама доля не надто радіє, що я тут, — Анна нарешті спромоглася відповісти. Її голос був тихим, надтріснутим від пережитого страху. — Я на мить подумала, що це кінець. Що це за рослина така? Це ж рослина, правда?
— Так, рослина, — Корвін кивнув, тим самим підтвердивши її здогади. — Це рафазія хижа. Своїми пагонами вона ловить жертву та закидає до бутона. Ці пагони можуть стискати настільки міцно, що кістки ломляться. Бутон щільно закривається і кислота квітки розщеплює тіло. Через тиждень від оленя нічого не залишається.