Глава 26

— Наче інший світ, — Анна, обережно ступила на вологу від дощу землю.
Листя блищало краплями, у глибині лісу чулося курликання птахів. Дівчина насторожено озиралася, оскільки пам’ятала про небезпеку. Корвін ішов попереду, тримаючи руку на кинджалі. Вони йшли густим лісом і здавалося там ще не ступала нога людини. Доводилося згинати голови, гілки, наче довгі руки, чіплялися за одяг. Вкотре поколовшись об хвою, Анна зупинилася:
— Чому ми не можемо перелетіти цей ліс?
— Тому що цей ліс надто густий, — Корвін продовжував йти. — Нам потрібний вільний простір для розмаху крил. У такому лісі навіть досвідчені воїни не ризикнуть літати, адже можна зламати крила об стовбури.
Він раптово зупинився, й дівчина наштовхнулася на його широку спину. Король напружено втягнув повітря й шепнув:
— Щось наближається. Лейлоку, дай меч.
Гвардієць одразу виконав наказ та простягнув зброю королю. Корвін міцно стиснув її. Развернувшись до дівчини, вклав меч у її руку.
— Ось, візьми, сподіваюся це не знадобиться, але мені буде спокійніше, якщо хоч якась зброя буде у тебе.
Він відпустив руків’я і вага меча повністю опинилася у долоні Анни. Дівчина не втримала і меч потягнув руку до низу. Гостре лезо доторкнулося землі. Анна зрозуміла, що такою зброєю вона не захиститься. Схопила меч двома руками та злегка підняла його:
— Та що ж він такий важкий? Легшого немає?
— Це звичайний меч, — Лейлок дивився на дівчину з подивом.
Він простягнув ще один меч королю, і з хащів вирвалися масивні тіні. Спершу почулося глухе хрипке ревіння, а за мить на стежку вискочили камневепри. Їхні тіла нагадували диких вепрів, але брунатна шкіра була покрита наростами каменю. На спинах грубі кам’яні шипи, а довгі ікла нагадували списи. Кожен рух тварин лунав, немов удар молота по каменю. Один із вепрів з розгону протаранив дерево, і стовбур із тріском розлетівся на друзки. Другий, ревучи, кинувся на групу, викидаючи з-під копит грудки землі.
— В оборону! — крикнув Корвін, стискаючи меч.
Воїни миттю утворили півколо, але їхні мечі ковзали по кам’яній броні звірів. Від ударів відлітали іскри, а камневепри лише лютішали. Анна відчувала, як серце скажено б’ється під грудьми.
Вепри ревли, наближаючись, і дівчина помітила, що коли один із них повернув голову, його очі світилися слабким бурштиновим світлом, зовсім не прикриті кам’яною бронею. Анна відчула, як ноги наче приросли до землі. Кам’яні ікла блиснули у темряві, і вона мимоволі відступила ще крок назад, поки не опинилася за широкою спиною Бедвара. Серце шалено гупало в грудях.
— Їх… їх забагато… — слова зірвалися пошепки, але в тиші лісу прозвучали надто виразно. Дівчина розгубилася та заховалася за широку спину Бедвара. Чоловік невдоволено хмикнув:
— Відколи це ти ховаєшся від бою? — буркнув Бедвар, не обертаючись, витягуючи меч. — Камневепри відчувають страх, як кров.
— Ти боїшся, — тихо констатував Корвін, але не з докором, а майже з подивом.
— А хіба можна не боятися? — Анна вчепилася пальцями в край плаща Бедвара, голос тремтів. — Подивися на них — це ж монстри, а не тварини. Справжня машина для вбивств.
— Не бійся, ми здатні тебе захистити, — на мить у зіницях короля промайнуло щось ніжне.
Анна завмерла. Вона не встигла відповісти, бо з хащів з ревом вискочив перший камневепр, земля здригнулася під його важкими копитами. Корвін змахнув рукою і Лейлок підніс магічну лампу над головою. Декілька воїнів підняли дзеркальця, зловивши відблиски від лампи. Спалахи розсипалися між деревами, сліпили камневепрів і відвертали їхню увагу. Водночас частина гвардійців кинулася в глиб лісу, вдаючи втечу, щоб повести монстрів за собою.
— Тримайся біля мене! — кинув Корвін до Анни. — Ми прорвемося!
У ту ж мить земля здригнулася, й камневепр з ревом вдарив копитом по ґрунту. З його розпеченої пащі вирвався клуб густого сірого пару. Він розтікався між деревами, обпікаючи шкіру, змушуючи очі сльозитися. Анна заклякла, не розуміючи, що відбувається.
— Вони… вони видихають гарячу пару? — дівчина закашлялася.
— Це їхня зброя! — крикнув Бедвар, відмахуючись мечем від іншого звіра. — Гарячий пар, що засліплює й палить! Дивно, що ти цього не знаєш.
За спиною Анна відчула важкі кроки. Вона розвернулася і поглядом наштовхнулася на камневепра, котрий вирвався з хащ і кинувся на дівчину. Його очі світилися багряним, а ікла блиснули так близько, що Анна відчула його гаряче дихання. Все відбувалося надто швидко. З переляку вона випустила безкорисний важкий меч з руки. Закричала й інстинктивно вихопила амулет, який досі ховала під одягом. Не роздумуючи, простягнула його вперед. Метал доторкнувся до носа тварини, спалахнув синім сяйвом, і камневепр завмер. Його масивне тіло застигло на півкроці, мов з каменю, а очі згасли.