Глава 25

За мить вони зірвалися з землі. Вітер вдарив у обличчя, сонце заливало простори золотом, а внизу відкривався величний краєвид скель і річки, котра блищала срібною стрічкою. Анна мимоволі вигукнула від захвату й страху водночас, а Корвін ледь відчутно всміхнувся.
— Відпусти страх, — його голос породив мурашки на шкірі. — Інакше не відчуєш справжнього польоту. Хоча, ти ніколи нічого не боялася.
— Але я боюся. Не хочеться впасти й розбитися.
— Не хвилюйся, я тебе нізащо не відпущу, — чоловік сильніше притиснув Анну до себе.
Дівчина спершу не могла змусити себе розслабитися. Вітер хльоскав по обличчю, крила Корвіна били повітря з такою силою, що воно гуло навколо. Вона судомно трималася за нього, відчуваючи, як під пальцями напружуються його м’язи. Проте з кожною миттю страх відходив, і залишалося лише відчуття захвату. Близькість Корвіна дурманила, його дотики розпалювали полум’я у животі й Анна усвідомила, що він їй подобався.
Вони летіли над островами. Спершу з-за обрію насунулись важкі, темно-фіолетові хмари. Повітря стало густішим, у ньому відчувався запах озону. Десь далеко вдарив грім, і Анна здригнулася. Корвін зосереджено глянув уперед.
— Тримайся міцніше, ми наближаємося до острова Громової скелі.
Через декілька хвилин буря вибухнула на повну силу. Блискавки розтинали небо, вітер метав їх, наче ляльок, і Анна відчувала, як її тіло раз у раз рве вниз. Дівчина закричала, але Корвін міцніше притиснув її до себе й вправно лавірував між потоками. Ніби сама Громова скеля відганяла непроханих гостей, кидаючи в них грім і вітер. Дощ щедро лився з небес й здавалося, наче погода не пускала їх на острів.
Буря не стихала. Небо розривали блискавки, і грім відлунював у грудях так, ніби сам острів дихав. Анна міцніше вчепилася в пояс, притискаючись ближче до чоловіка. Її серце шалено калатало, холодні краплі дощу проникали під одяг та вологими кульками били по шкірі. Дівчина замерзла і не розуміла від чого тремтить більше: від холоду, хвилювання, чи від близькості Корвіна.
Нарешті у темряві спалахнув промінь надії, розколина у скелі, чорний отвір, котрий вів углиб острова. Корвін різко нахилився й ковзнув усередину, майже врізавшись у камінь. Вони впали разом на вологу підлогу печери. Вода стікала з його крил, з її волосся, з корсета, який важко прилип до тіла. Вони обоє хапали повітря, наче щойно виринули з морської глибини. Корвін відстебнув пасок й сів на підлогу печери. Анна зробила так само та оглядалася навколо. Слабке світло зі щілини дарувало напівтемряву. Король відкинув мокре пасмо з її чола й нахилився ближче:
— Не забилася?
— Ні, хоч це приземлення не можна назвати м’яким.
— Навколо острова Громової Скелі завжди панує буря. Вона наче захищає острів від сторонніх осіб. Проте на самому острові мінлива погода.
Такий факт здивував дівчину. Вона зовсім не знала про це. Печера виявилася вузькою, холодною, вони сиділи майже впритул одне до одного. У цій тісноті, серед гуркоту бурі, Анна відчула, що вже не боїться ні короля, ні темряви, ні навіть острова, який здавався живим. Почулося важке зітхання чоловіка:
— Пройдемо вперед. Зараз мають долетіти й інші.
Анна підвелася на ноги. Корвін повернув собі людський вигляд та заховав крила. Всередині печера розширилася. Гвардійці теж прилетіли у печеру. Усередині печери зібралися всі учасники експедиції. Вогкість огортала холодом. Один з воїнів витягнув кресало, інший склав у купу знайдені сухі гілки й шматки кори. Іскра спалахнула і невдовзі полум’я ожило, відбиваючись у мокрому камінні. Вони сіли півколом біля вогню. Анна, підсунувшись ближче до вогню, обережно простягла руки до тепла, відчуваючи, як у пальцях повертається життя.
Воїни розгорнули невеличкі вузлики з провізією. Їли мовчки, лише потріскування вогню й гуркіт бурі ззовні нагадували, що світ не спить. Анна ковзнула поглядом на Корвіна. Краплі ще стікали з його волосся на високі вилиці, а вогонь підкреслював чіткість рис обличчя. Вона швидко опустила голову, сховавшись у спалаху полум’я, але відчувала, що він теж дивиться на неї.
Заховавши залишки їжі у торбинку та погасивши вогонь, вони вирушили вперед вузькими коридорами печери. Попереду йшов Бедвар. Він ніс лампу та освітлював шлях попереду. Оминувши декілька відгалужень, вони вийшли назовні. Яскраве світло засліпило очі Анни й вона зіщулилася. Схили острова вкривали дикі ліси. Високі, темні, із гілками, що перепліталися, мов руки гігантів. Скрізь лежав срібний туман. Він звивався між стовбурами й робив ліс схожим на щось зачароване.