Глава 18

Анна запанікувала. Чудова лучниця Аміра, а не вона. Анна й гадки не мала, як стріляти з лука. Навіть лук вона побачила вперше у житті. Дівчина гарячково намагалася вигадати причину, щоб відмовитися від такого випробування:
— Ти довіриш мені лук? Не боїшся, що випущу стрілу у когось на трибуні, чи в одного з вартових, чи навіть у тебе?
— Боїшся мене поранити? — Корвін нахилився ближче, в очах промайнув ледь помітний вогник. — Даремно. Я швидше зловлю стрілу на льоту, ніж дозволю тобі поцілити у себе. Зараз у тебе є шанс хоч трохи завоювати симпатію народу. Не змарнуй його.
Анна вдала, що не почула виклик у його словах, та відчувала, як серце шалено б’ється. Вона розуміла: тікати нікуди, і тепер доведеться стати частиною цього спектаклю. Лейлок простягнув їй лук. Дівчина обережно взяла його, намагаючись не виказати, що навіть не знає, з якого боку тримати цю зброю. Корвін потішався з ситуації:
— Тут проста мішень. Достатньо потрапити в центр один раз.
— А якщо я промахнусь? — вона підняла на нього погляд.
— Ти ніколи не промахуєшся, — в його усмішці з’явилася майже ніжність, — але навіть якщо якимось дивом це станеться, то ми просто скажемо, що це була демонстрація твоєї милосердності.
На трибунах завмер натовп, чекаючи початку. Горгулья нерухомо сиділа на своєму місці, дивлячись кудись у далечінь. Анна зрозуміла, що зараз її найбільший страх — це не осоромитися перед глядачами, а розчарувати Корвіна, який, можливо, вперше повірив у неї.
Анна невпевнено взяла лук, відчуваючи, що він важчий, ніж уявлялося у книгах. Дерево холодно впиралося в долоню, а тятива натягувалася тугіше, ніж вона очікувала. М’язи плечей запекли вже на другій секунді. Вона приблизно прицілилася. Видихнула й відпустила тятиву. Стріла з жалібним шурхотом пролетіла всього кілька кроків і безсило впала на землю, навіть не діставши до мішені.
На трибунах пролунало декілька здивованих вигуків і стриманих смішків. Корвін мовчав, але його брови злегка зрушилися, й неможливо зрозуміти його емоцій. Анна почервоніла, відчуваючи, що хоче провалитися крізь землю. Картала себе за те, що взагалі погодилася на цей постріл. Їй потрібно якось виправдатися, не варто, щоб слава грізної воїтельниці зійшла нанівець. Дівчина випросталася та голосно звернулася до глядачів:
— Я знаю, що ви чекали від мене сили руки й точного удару, але сьогодні я хочу показати інше. Моє серце відмовляється воювати з вами. Вчора хтось із вас, стріляв у мене, і я мала б відповісти тим самим. Проте я не зроблю цього. Вірю, що більше ніхто з нас не повинен втрачати рідних і друзів через ворожнечу, яка триває поколіннями.
Її голос на мить зірвався, але вона зібралася й продовжила:
— Так, я була вашим ворогом. Так, мої руки заплямовані кров’ю. Але хіба це робить мене меншою людиною, ніж кожен із вас? Мені просто не пощастило народитися біля підніжжя скель. Це була моя доля, моя робота. А тепер я хочу, аби ми навчилися дивитися одне одному в очі без ненависті.
У натовпі здійнялися вигуки. Частина схвальних, частина зневажливих, а хтось навіть розсміявся вголос. Вартові переглянулися між собою, не знаючи, як реагувати на такі слова. Корвін сидів непорушно, так само як і статуя горгульї. Його погляд уп’явся в Анну, мов у загадку, яку він ще не розгадав. Дівчина кинула лук на землю та розвернулася. Впевненим кроком підійшла до відведеного їй місця та сіла.
Корвін кивнув церемоніймейстеру. З дозволу правителя, той оголосив про закінчення сьогоднішнього випробування. Анна підвелася та направилася до своєї ненависної вежі. На жаль, навіть попри наявність мітки, вона залишалася ув’язненою. Позаду чула важкі кроки охоронців та голос Корвіна:
— Відведіть Аміру до мого кабінету. Нехай зачекає мене там.
Через декілька хвилин Анна сиділа на м'якому кріслі та поглядом вивчала інтер'єр. Масивні карнизи, високі колони, дубовий стіл. Протилежна стіна розмальована розписом із зображенням скель. Як дівчина не намагалася відволіктися, хвилювання шматували душу. Боялася реакції Корвіна за її провальний виступ. Знову звинувачуватиме у небажанні брати участь у змаганнях, проте як можна демонструвати те, чого ти взагалі не вмієш. Сьогодні Анна вперше побачила лук, тож не дивно, що постріл у неї не вийшов.
До кабінету зайшов Корвін, і втупився поглядом чорних очей у дівчину. Вона сиділа нерухомо, наче зайвий рух дасть чергову причину для невдоволення. Після декількох секунд тиші, король пройшов вперед та зупинився біля столу:
— Навіть не підведешся? Вперто не бажаєш визнавати мене королем?