Глава 12

Після закінчення вечері, гості поступово розходилися. Анна помітила, як Ліліана вийшла на терасу. Дівчині не хотілося повертатися до вежі, проте Лейлок стояв позаду неї й здавалося за будь-який зайвий рух, готовий відрубати її руки. Анна підвелася з-за столу й жалісливим тоном, звернулася до охоронця:
— Ви дозволите мені прогулятися? — чоловік заперечно похитав головою і дівчина склала руки у благальному жесті. — Будь ласка! Я тільки подихаю свіжим повітрям, прогуляюся терасою і все.
— Не можна, — Лейлок залишався незворушним. — Це порушує наказ Його Величності.
Анна перевела погляд на Корвіна. Він весело сміявся над жартом Еліс. Дівчина злегка підвищила голос:
— Ваша Величносте! Дозвольте прогулятися терасою, — наштовхнувшись на його злісний погляд, уточнила: — У супроводі охоронців, звісно.
Король кивнув та розвернувся до Еліс, котра продовжувала свій відвертий флірт. Здавалося, він зовсім втратив цікавість до своєї полоненої. Анна вийшла на вулицю та набрала у груди повітря. Відчула полегшення. На терасі стояла Ліліана й спершись об бильця, дивилася вперед. Анна одразу підійшла до неї й, щоб здаватися приязною, всміхнулася:
— Привіт! Наше знайомство почалося якось неправильно. Я Ан… — поспішно обірвала себе на півслові та продовжила, — Аміра.
— Так, я знаю, хто ви, — Ліліана розвернулася до неї. — Власне, тут всі знають хто ви. Безжальна вбивця, котра прийшла до нас з мечем. Засуджена на смерть й обрана горгулею, випадково стала нареченою короля. Проте я вас не засуджую. Ніхто не знає, що робив би на вашому місці. Можливо за інших обставин ви б не пішли на Левіанію з мечем.
— На відміну від інших, ви вірите, що у мені є щось хороше?
— У всіх є щось хороше, просто потрібно це помітити.
— Про мене уже склалося певне враження, і нікого не цікавить чи має це щось спільне з правдою.
— Тоді навчіться цим користуватися, — Ліліана повільно обернулася до неї, вивчаючи обличчя. — Дайте їм те, що вони очікують, і тримайте справжнє при собі.
Анна відчула, як холодок пробіг по спині. Від Ліліани не пахло щирістю, а радше досвідом того, хто вміє виживати серед хижаків.
— Цікава порада від майбутньої королеви.
— Чому ви впевнені, що я стану королевою?
— Бо так судилося, — Анна вирішила не розповідати правди, адже Корвін їй не повірив і не факт, що з Ліліаною не буде так само. Натомість вона вирішила схитрити:
— У день моєї майже страти, мене осяяло видінням. Я бачила, як горгулья ставить мітку на вас, як ви пробуджуєте древню і виходите заміж за Корвіна. Вчора ви повинні були впасти, король вас підтримати, а горгулья поставити мітку. Я не розумію, чому цього не відбулося. Припускаю, що своїм падінням я якось змінила сюжет, — Анна помітила, що обмовилася і поспішно виправилася, — е… тобто долю.
Ліліана дивилася на неї округлими очима. Анна очікувала почути насмішку, проте дівчина залишалася серйозною:
— Інколи у скрутних ситуаціях у нас відкриваються нові можливості. Можливо, так сталося і з вами. Проте ви маєте радіти, адже позбулися конкурентки й тепер ви можете стати королевою.
— Я? — Анна щиро засміялася. — Я не на своєму місці, мене тут бути не повинно. Інколи думаю, що потрапила сюди, щоб щось змінити, допомогти Скелеару. Спробуємо привернути увагу горгульї? Вона має поставити мітку на вас.
Анна схопила дівчину за руку і потягнула до кам’яної статуї горгульї, котра сиділа на даху та дивилася на терасу. Анна помахала руками перед горгулею:
— Агов! Ми тут! Не хочеш нікого відзначити міткою?
Статуя залишалася непорушною.
– Може потрібно доторкнутися до неї? Якщо ти залізеш на бильце, то зможеш дотягнутися до її лапи. — Натхненна новою ідеєю, Анна простягнула долоню. У її голосі бриніла нетерплячка. — Я тебе підтримаю.
Ліліана не поспішала вкладати свою руку, недовірливо зіщулила очі, ковзнувши поглядом від обличчя Анни до її пальців, ніби зважувала, чи це не пастка. Позаду Анни прозвучав сердитий голос чоловіка:
— Ти зіштовхнеш її з тераси. Під нами глибока прірва.
Анна розвернулася та побачила Корвіна. Він стояв, спершись об мармурову колону та схрестивши руки. Мав вигляд лінивого глядача, котрий дивиться виставу у театрі, котра його більше дратує, ніж розважає. Дівчина похитала головою:
— Не збираюся нікого штовхати. Тим більше на очах у вартових. Я не можу й кроку сама зробити. До того ж падіння для Ліліани не страшне. Вона встигне розправити крила, хіба ні? О, точно, я забула, що ти літаєш, — Анна перевела погляд на Ліліану. — Підлети й доторкнись до горгулі.