Глава 3

Король пішов, залишивши після себе гіркий осад на серці. Анна декілька разів перечитувала романтичну сцену його освідчення Ліліані й потай мріяла про цього чоловіка. Зараз він викликав страх, а не симпатію. Суворий, недовірливий, впертий. Охоронець Лейлок зайшов до кімнати. Анна, в очікувані простягнула руки. Чоловік підніс ключ та звільнив дівчину від кайданів. Одразу відсахнувся, наче від прокаженої, та зробив крок назад. Задкуючи, вийшов з кімнати, ніби боявся повернутися до дівчини спиною. Двері зачинилися й Анна залишилася сама.
Душу огорнув розпач. Дівчина не знала як повернутися у своє тіло, у свій світ. Вона багато разів уявляла себе Ліліаною — жіночною, доброю, великодушною, коханою Корвіна. З них вийшла гарна пара. Анна шкодувала, що не встигла дочитати третю книгу трилогії й не знала як здолати армію прискельників.
Вона підійшла до вікна і її тіло одразу пронизав страх. Дівчина боялася висоти, а тут дуже високо. Скелеалар — це королівство, котре розташовувалося у скелястих горах та на левітуючих островах. Ці острови висіли у повітрі й для їх підтримання потрібний особливий мінерал Левітант. Цей мінерал знаходиться в ядрі кожного острова і випромінює гравітаційну силу. Він починає слабшати, і це створює загрозу для всього королівства. Для його стабілізації потрібен особливий кристал — Серце Громової Скелі, котрий шукає Корвін. Острови є залишками давнього магічного катаклізму, який розколов гори.
Столиця займала декілька левітуючих островів, з’єднаних між собою мостами. На високих вежах сиділи сірі статуї горгуль, магічних стражів міста. Палац розміщувався на окремому острові й не з’єднувався з жодними островами. Потрапити сюди можна лише повітрям. Скелеарці не мали з цим жодних проблем, але вони не зовсім люди. Згідно з легендами, вони походять від горгуль і при потребі, у них за спиною виростають міцні крила без пір’я. Скалеарці перелітають між островами та скелями. Таким чином, королівство майже неприступне для ворогів.
Проте давній народ прискельники, котрий проживає на рівнинах біля скель, прагне завоювати Скелеар та заволодіти левіантом. Аміра безжальна воїтельниця, очолювала військо підскельників. Вони зазнали поразки і її засудили до публічної страти за напад на короля.
Анна сіла на кам’яне ложе і розуміла, що звідси їй не втекти. Намагалася пригадати слова, які вона прочитала у книзі, перед тим як потрапити сюди. Її роздуми перервали голоси. Хтось наближався. До кімнати зайшли дві служниці з речами у руках, та вартовий Лейлок. Він став біля дверей та тримав руку на руків’ї меча, наче у будь-яку мить, готовий витягнути його з кобури.
— Тобі принесли сукню для балу. Служниці допоможуть помитися, переодягнутися, та зроблять зачіску. Його Величність король, наказав відсікти тобі руки, якщо хоч якось їм нашкодиш чи спробуєш втекти. Нареченій короля не заборонено відсікати руки, навіть, якщо вона позначена горгулею.
Шкіра дівчини вкрилася морозними сиротами. Лейлок мав такий суворий вигляд, що Анна ні на секунду не засумнівалася, у разі потреби, він не роздумуючи відріже їй руки. Вона нервово засміялася:
— Не хвилюйся, я не шкоджу тим, хто мені допомагає, а служниці тут явно для цього.
— Сподіваюся. Я, як і десятки вартових, буду за дверима. Навіть не думай, що зможеш втекти, — Лейлок покинув кімнату.
Щодо десятків вартових дівчина засумнівалася. Підозрювала, що Лайлок дещо перебільшив. Служниці допомогли Анні помитися. Вона одразу відзначила, що Аміра була вищою за неї, масивнішою, на тренованих ногах виднілися м’язи, кубики преса прикрашали живіт. Дівчина звернула увагу на підтягнуті груди та засмаглу шкіру. Незвично бачити себе такою.
Її одягли у довгу сукню, котра не виблискувала золотом, а світилася стриманою величчю гір. Верх сукні облягав струнку фігуру, був пошитий із щільного, але м'якого, як туман, шовку, кольору сірого каміння. Ця сіра тканина прикрашена витонченою вишивкою, яка імітувала стародавні руни та обриси гірських вершин. З плечей спадав легкий, напівпрозорий плащ і нагадував крила. Темне волосся склали у високу зачіску. Як і казав Корвін, їй не дали жодних прикрас. Сірі туфлі на невеличких підборах тиснули збоку й у довжину, та явно були малими. Анна скривилася:
— Іншого взуття немає?
— Ні, нам дали тільки ці, — служниця старанно розправляла поділ сукні.
Анна припустила, що таким чином Корвін вирішив їй помститися. Кинула погляд на старі розтоптані військові чоботи до колін, які носила Аміра. На них виднівся бруд та залишки багнюки. Ці чоботи точно не для балу. Служниця відчинила двері та сухо повідомила вартовим:
— Ми закінчили.
— Добре, — Лайлок зазирнув до кімнати, — Аміро, виходь. Тільки, щоб без витівок. Мій меч завжди напоготові.