Глава 1

— Аміра Вейс засуджується до страти. Виконання вироку — негайне! — суворий чоловічий голос пронісся над площею.

Анна розплющила очі й побачила хмарне небо. Її зап'ястки стискали залізні іржаві кайдани, дівчина сиділа на колінах, а на неї падала тінь кам’яної горгульї— скульптури, котра височіла на терасі палацу на високій скелі. Довкола дівчини зібрався натовп, а біля неї кат з двобічною сокирою. Гостре лезо виблискувало, наче злий усміх.

Дівчина важко дихала і намагалася зрозуміти де вона опинилася. Ім’я Аміри Вейс їй знайоме з книги, яку вона щойно читала. Здається, вона опинилася у тілі лиходійки й зараз її вб’ють. Принаймні, так відбулося у тридцять сьомій главі фентезі “Скеля і меч”. Серце дівчини гучно гупало під ребрами й вона намагалася зрозуміти сон це чи реальність. Залізо на руках боліло надто справжньо, камінь під колінами дряпав шкіру, а натовп кричав і вимагав розправи над безжальною воїтельницею. Аміра очолювала вороже військо, відома своєю жорстокістю і зазнала поразки. Анну кинуло в жар. Вона перелякано похитала головою:

— Ні, я не можу так померти. Я не Аміра, невже ви не бачите?

На її плечі впали смоляні пасма, котрі розвивалися на вітру. Анна ніколи не мала чорного волосся і завжди славилася природним блондом. Її пальці здавалися грубшими, шкіра смаглявішою, а чорні шкіряні лати з вшитими металевими пластинами, наштовхували на думку, що вона й справді опинилася у тілі безжальної воїтельниці.

Кат підняв сокиру. Анна задихалася і не знала, що їй робити. Гарячково почала пригадувати події в книзі, але там Аміра померла на цій площі. Король Корвін шукає кристал, а Анні відчайдушно хотілося вижити. Не роздумуючи, вона крикнула у натовп:

— Я знаю де кристал Серце Громової скелі!

Її наче ніхто не почув. На дівчину кидали осудливі погляди, а суворі голоси вимагали справедливості та кривавої розправи. Кат підійшов надто близько. Двоє воїнів змусили Анну опустити голову на кам’яну плахту. Вони притиснули засуджену так міцно, що вона не могла поворухнутися.

— Ні, прошу, — з очей Анни лилися ріки сліз. Вона не хотіла помирати навіть у сні. — Не вбивайте мене, це помилка.

Кат замахнувся сокирою і дівчина зрозуміла, що це кінець. Шкірою пробіглися невидимі мурахи, і Анна затремтіла. Раптом повітря пронизав рев. Кам’яна скульптура горгульї на фасаді храму ожила. Вона загрозливо розправила крила, її очі засяяли червоним світлом. З хрипом і ревом вона злетіла вниз, та опустилася перед Анною. Її крила, немов кам’яний щит, заховали дівчину від ката. У повітрі пролунав дзвінкий стук металу об камінь. Випадково кат влучив сокирою об кам'яні крила горгульї. Скульптура ожила та захистила дівчину.

Анна відчула на своїй шкірі пекельний вогонь. Здавалося, що хтось полум’ям випалив мітку на плечі. Біль стих, горгулья одразу випрямилася, і склала крила. На плечі Анни красувався червоний знак нескінченності, на якому й досі спалахували іскри. Натовп охнув, кат завмер нерухомо, а дівчина нарешті відірвала голову від плахти. Її більше ніхто не тримав.

Кат запитально дивився на балкон. Анна перевела туди погляд і вперше побачила короля. Він повністю відповідав опису у книзі. Молодий, темне волосся звивистими пасмами спадало до плечей, легка щетина вкривала обличчя, а чорні очі випромінювали холод. Безсумнівно це був король Корвін. Він виявився гарнішим, ніж його уявляла Анна. Чоловік підвівся з кам’яного трону, зняв рукавичку та виставив долоню, демонструючи мітку безкінечності на своїй руці. В його очах вирувала злість та ненависть:

— Горгулья обрала мені ще одну наречену. Ми не можемо ігнорувати її вибір, а, отже, страта Аміри Вейс відкладається і відбудеться після мого весілля. Впевнений, моєю дружиною стане хтось з інших двох претенденток, а Аміра заплатить за свої гріхи смертю. Відведіть її до вежі сліз.

Воїни грубо підняли дівчину на ноги. Штовхаючи у плечі, змусили йти вперед. Анна слухняно крокувала за воїном і намагалася зрозуміти, що відбулося. У книзі в Корвіна було три наречені. Кожний спадкоємець престолу Скелеару одружувався з тією, котра підкорить горгулью. Коли магія спадкоємця престолу дозрівала до одруження, головна горгулья оживала та злітала на п'єдестал посеред квіткової площі. Вона перетворювалася на кам'яну статую й стояла нерухомо доти, поки її не оживить наречена короля. Тій, котрій вдавалося це зробити, ставала дружиною короля.

Нареченими вважалися лише ті дівчата, яких відмітили горгульї своєю міткою. Зазвичай горгулі мали вигляд кам’яних скульптур. Крилатих, з видовженою пащею, гострими іклами та трикутними вухами. Передні лапи аж надто нагадували людські руки. Статуї оживали у випадку небезпеки та вважалися стражами міста. Решту часу вони залишалися непорушними скульптурами на високих вежах. Проте у шлюбний період спадкоємця престолу, вони оживали й ставили мітку на плечі дівчини.

Анна підіймалася сходами на Вежу сліз. Пригадуючи книгу, то це найвища будівля королівства і саме тут утримували небезпечних злочинців. Вона переступила поріг маленької округлої кімнати й двері зачинилися. Дівчина залишилася сама, розгублена і не знала, що їй робити далі.

Світло пробивалося крізь вузькі вікна з ґратами, схожі на щілини. Усередині нічого, крім низького ложа з грубого каменю, вбудованого в стіну, старого столика та вицвілої тканини замість завіси. Анна сіла на ложе. Спиною притиснулася до холодного каміння. Сльози котилися щоками. Дівчина намагалася прокинутися, щипала себе за шкіру, проте реальність не змінювалася. Пригадала, як знайшла на обкладинці книги прихований конверт. Там була записка з незрозумілими словами. Для чогось, Анна прочитала її в голос і опинилася у книзі свого улюбленого фентезі, але явно не у тілі тієї героїні, в якій хотілося б.