Розділ 41

Марко вхопив зі столу пачку сірників і руками, які трусились чи то від хвороби, чи то від страху, запалив один, а від нього і огарок свічки. Світло замиготіло, затанцювало на стінах. Воно вирвало з пітьми двох. Тепер хлопець зумів їх упізнати. Це був Іванко і Світлана.

–Що ви робите? – приглядався, не вірячи своїм очам, Марко.

Світлана глянула через плече.

–Те, що повинна. Те, що обіцяла.

–Кому? – хлопець наблизився.

З пітьми вийшла істота. Її очі хитро блистіли ядовитою жовтизною. Уста викривились у зловісній посмішці. Вона простягнула потворну руку до Іванка.

–Ні! – гукнув Марко. – Не роби цього, Іванко! Ти мене чуєш?

Та він ніяк не реагував на слова брата. Лише простягнув руку у відповідь. Істота обвила їх довгими пальцями, а тоді глянула на Світлану. Жінка втиснулась в стіну, заливаючись сльозами. Її жах відчувався на відстані. Але потвора не зробила нічого, не вимовила жодного слова, лише попрямувала до виходу.

–Стій! – гаркнув Марко. – Відпусти його!

Хлопець не знав, що має робити. Найкращим рішенням, вибрав пожбурити в потвору стаканом зі свічкою. Скло пронизливо дзенькнуло, ударившись об тіло істоти, а свічка одразу погасла, характерно зашипівши.

–Невже ти досі не зрозумів, що не зможеш мене зупинити, що не зможеш завадити Володарям потрапити у цей світ? Все було передбачено багато років тому, – спокійно, якось навіть незвично, промовила потвора і продовжила свій шлях.

Марко безсило зітхнув, проводжаючи створіння поглядом. Воно з Іванком вийшло з хати, а хлопець не знав що йому робити. Напевне, вперше він відчував повне безсилля і безпорадність. Марко глянув на Світлану, яка досі схлипувала, прикриваючи обличчя руками.

–Навіщо ви це зробили? Для чого пустили потвору? – запитав він, хоч не надіявся на відповідь.

–Це моя відплата, – важко ковтнула слину Світлана і провела рукою по округлому животі. – Я мусила віддати борг.

Марко розчаровано закрив очі та скривився. Він обернувся, оглянув дорослих, які спали, не відаючи, що відбувається навколо і знову звернувся до Світлани.

–А з ними, що ви зробили?

–Снодійні трави. Воно обіцяло, що з рідними усе буде гаразд. І дотримало слова.

–Невже ви не розумієте?

Жінка помовчала, а тоді відірвалась від стіни і наблизилась до Марка.

–Це тобі не зрозуміти. Це дитя, – вона вказала на живіт, – найзаповітніше моє бажання. І ця істота його здійснила.

–Але якою ціною? – зітхнув хлопець.

–Якою? Усі ж живі. Чи краще, щоб вони загинули, як твій батько? У безуспішних намаганнях перемогти у заздалегідь програшній справі.

–Це поки що... живі... Я так підозрюю, що зникнення кам’яного наконечника – це також ваших рук справа.

–Так. Я віддала його істоті.

Марко розчаровано закрутив головою із сторони в сторону. Він вирішив для себе, що має робити. Скласти руки і перечікувати хлопець не міг. Просто б не пробачив собі, якби не спробував зробити хоч щось. Марко взявся швидко одіватись. Тоді кинувся до сплячої бабусі і відшукав невелику торбинку з травами. Це єдине, що хоч якось могло вплинути на потвору. Він швидким кроком вийшов з хати.

–Що ти робиш? Це ж самогубство. Потрібно всього лиш перечекати, – тремтячим голосом сказала Світлана.

Марко зупинився на порозі. Але це тривало лише мить. Він обернувся, скривився, кинув презирливий погляд на Світлану і вийшов на вулицю. Заметіль припинилась. Хмари розійшлись, відкривши безліч холодних зірок. Над землею повис велетенський круглий місяць. Здавалось до нього можна було дотягнутися рукою. Лиш би бажання.

Марко відчував неприємне паморочення в голові, але намагався не звертати увагу на власну слабість. М’язи нили, а кістки, немов би викручувало. Кожен подих відбивався неприємним першінням в горлі. А швидка хода, якою йшов Марко, щоб наздогнати істоту з братом, важким тягарем давила на груди. Немовби важка кам’яна глиба тиснула на його тіло. Через це хлопцеві доводилось зупинятись, щоб віддихатись.

Дві постаті, які різко виділялись на фоні снігу, що іскрився, йшли попереду. Здавалось, вони чекали на Марка і постійно тримались на видноті. Хлопець не знав, що буде робити, коли наздожене їх, але не вагався жодної миті. Там був його брат, якого потрібно рятувати. Там, у печері, сиділи потвори, яких потрібно зупинити.

Так Марко і швеньдяв слідом, допоки істота не зупинилась за кілька десятків кроків від печери. Вона повернулась до хлопця. Він наблизився. Марко відчував, як мороз біжить по шкірі, відчував страх, який поглинав його, але приховував це, як лиш міг.

–От і фінішна пряма, – сказала потвора незвично спокійним голосом.

–Відпусти брата, – процідив крізь зуби Марко.

–Я його і не тримаю. Цей зв’язок був утворений десяток років тому. Ти ж уже знаєш, як це трапилось? Володарі подарували можливість твоєму брату жити. Невже не можна віддячити за такий дарунок?

–Скільки він буде жити?

–Ще щонайменше двадцять років.

–То хіба це дарунок?

–Це можливість жити.

–Це обман. Прокляття на покоління, – зневажливо сказав Марко. – Страждання та біль. І все для того, щоб твої Володарі могли раз в десять років убити безліч людей.

–Для людини тридцять років – це половина життя. А то й більше. Краще так, ніж взагалі не жити. Чи померти від важкої хвороби, як це могло трапитись з твоїм дядьком. Але він живе досі. Його дружина вагітна, хоч не могла виносити жодної дитини до цього. Хіба це не диво? І стало воно можливим завдяки Володарям, завдяки вибору твого батька.

–Не потрібно говорити про тата. Це ти його убили разом з твоїми господарями.

–Зовсім ні. Він сам себе убив, порушивши обіцянку. Показати тобі? – істота хитро усміхнулась, ступаючи крок вперед.

Марко подався назад. Він перевів погляд на брата, але той не реагував. Його голова злегка була закинута до заду, а пусті очі дивились на велетенський диск місяця.