Розділ 40

Прокинувся Марко трохи по обіді. Хлопець насторожено розглянувся по кімнаті. Для того, щоб зрозуміти де він знаходиться, знадобилось кілька миттєвостей. Марко шмигнув носом. Вочевидь, нічна прогулянка не метнулась безслідно. Голова тріщала, на очі, немовби хтось тиснув, а на лобі виступили краплини холодного поту. Його лихоманило.

Марко вмить зірвався і сів. Він обмацав себе, але ані промоклого светра, ані штанів на ньому не було. Хлопець відкинув ковдру. Для кожного кроку доводилось докладати непомірних зусиль. Здавалося, що тіло, особливо ноги та руки, наповнені свинцем. М’язи пекли та боліли при найменшому русі.

З іншої кімнати долинали голоси.

–Я ж кажу, – говорив Микита, – це нереально. Ми вдвох заледве розгорнули те, що намело за ніч. Допоки дороги не почистять, ми звідси не виберемось.

–Може потрібно було виходити з самого ранку? – запитала Катерина.

–І куди б ми дійшли? – обурився Микола. – З округи, за таких умов, нам би не вдалось вийти до смерку. Та й Світлана не здолала б такий шлях. Уже дев’ятий місяць вагітності пройшов. А у таку заметіль, ані автомобіль не проїде, ані коні не пройдуть.

–Гірко це визнавати, – зітхнула Анна, – але ми в пастці.

–Але ж як нам вберегти дітей? – Марко чув наляканий голос матері.

–Всього лиш не виходити на вулицю у темну пору доби.

–І скільки часу таке буде продовжуватись? – обурився Микола.

–До віку, – процідила крізь зуби Анна. – Потвора не дасть нам спокою, допоки не отримає бажаного.

–Але чому саме Іванко? Чому те створіння вибрало його? – мало не зірвалась на плач Катерина.

Марко натиснув на клямку і увійшов у кімнату. Очі хлопця хворобливо блистіли. Він оглянув присутніх загадковим поглядом.

–А де Оксана? – запитав Марко.

–Сину, – Катерина підбігла до хлопця, обійняла його і притулила вуста до його лоба. – Ти ж весь гориш. Навіщо став з ліжка? Тобі потрібно відігріватись.

–Зі мною все гаразд. Де Оксана?

–Не хвилюйся. З нею усе добре. Микола повідомив Михайла Олексійовича, що вона тут. От дідусь її і забрав, – підійшла Анна. – Ти сядь. Ледь на ногах тримаєшся.

Марко зайняв місце на дивані, поруч з Іванком. Той уважно подивився на старшого брата і запитав пошепки:

–Хто за вами гнався?

–Невже ти досі не розумієш?

–Ні, – знизав плечами Іванко.

–Сніжинка – зовсім не звичайна кішка. Це потвора, яка прагне зробити настільки жахливу справу, що й важко описати. Якщо їй це вдасться, наше село і ті, що розміщені навколо нашого лісу ризикують бути стертими з лиця землі.

–Не може бути, – обурився молодший брат.

Марко безсило махнув рукою і помасував середнім та вказівним пальцями очі. Він не мав, ані наміру, ані сили сперечатись чи щось доводити братові. Розумів, що це будуть безрезультатні намагання.

–Де мій одяг? – врешті запитав він.

–Он, на печі, сохне, – кивнув Микита. – Ти ж наскрізь промок, чи то пак, промерз.

–У кишені був камінь. Кам’яний наконечник, – нахмурився Марко. – Він мені потрібен.

–Ти певен? – запитав Микола.

–Так, я тримав його в руці.

–Може вилетів? – знизав плечами дядько.

–Хто вивішував одяг? – не вгавав Марко.

–Світлана, – перевів погляд на дружину Микола.

–Там нічого не було, – здивовано округлила очі вона. – Чесно.

–Ось, – підійшла до сина Катерина, простягаючи градусник, – поміряй температуру.

Марко кивнув, обперся на спинку і вклав термометр під руку. Він закрив очі і відкинув голову назад на спинку дивана. Неозброєним оком було видно хворобливий стан хлопця, а неприродньо блідий колір обличчя навівав жах. Від пережитого за останні дні Марко змарнів, під очами з’явились темно-сірі півкола, а щоки позападали. Фізична та моральна втома наклала свій відчутний відбиток.

–Мені потрібен цей камінь, – прошепотів, майже простогнав Марко.

–Ти погано себе почуваєш? – запитав Іванко, поклавши руку на руку брата.

–Не дуже добре.

–Ти дуже гарячий.

Анна принесла свій запашний чай і обережно подала внуку.

–Попий і лягай у ліжко, – ніжним, але стурбованим голосом сказала вона. – Дякувати богу, кашлю немає. Будемо надіятись, що це не запалення легень.

–Є у мене деякі запитання, – Марко витяг термометр і простягнув бабусі.

–Катерино, глянь но, бо я без окулярів не побачу.

Та аж зойкнула, побачивши позначку на градуснику. Помітка показувала тридцять дев’ять цілих та дві десятих градуса.

–Потрібно відігріватись. Зараз знайду якісь таблетки, щоб жар збити, – струснула вона рукою.

–Гарячий чай і під ковдру. Щоб хвороба з потом виходила, – закрутила головою зі сторони в сторону Анна.

–Встигну ще, – відсьорбнув чаю Марко. – Може б хоч хтось мені розповів, що не так з нашою сім’єю?

–Ти про що? – нахмурилась Катерина.

–Мамо, про Іванка я знаю. Проте, як ви віддали його тій старій, щоб урятувати. Та й про своє народження також. Але ж не з нас усе почалось.

Дорослі переглянулись між собою.

–Я так підозрюю, що у цьому всьому, лише я нічого не розумію, – обурився Микола.

Анна глянула на сина. На її очах заіскрились сльози. Вона важко зітхнула і сіла поруч з Миколою.

–Ти був дуже хворобливою дитиною, – взяла Анна сина за руку. – Щонайменше двічі на рік я з тобою лягала в лікарню. До тебе чіплялось усе, від звичайної простуди до пневмонії, від алергії, в будь якій порі року, до вітряки. Але після зими 1978 року усе скінчилось.

–Після того, як у вас з’явилась кішка. Ви назвали її Зефірка. Я правий? – допив чай Марко.

–Скоріше після того, як вона зникла, – сказав Микита. – Дивно, але я на певний час забув про ту кішку.

–Усі забули, – поправила Анна.

–Так і є, – погодився Микола. – Я взагалі не пам’ятаю ніякої кішки. Так, немов у тумані, чи уві сні. Далекому, давньому, напівреальному.

–Зефірка? – насупила брови Катерина.