Розділ 39

–Всього лиш людці, – дерев’яний одвірок захрустів і розлетівся на щіпки під натиском руки істоти.

–Біжіть! – наляканими очами глянув на дітей Петро Іванович. – Втікайте! Василю, забери їх!

Потвора подалась вперед, але історик загородив їй шлях, піднявшись з колін на рівні ноги. Василь Васильович вхопив Марка і Оксану за кисті та потягнув. Вони пройшли в іншу кімнату, але враз, у дверях, хлопець зупинився. Батьківський щоденник залишався лежати на підлозі. Він не хотів його втрачати, останню згадку про тата. Тим паче, на сторінках щоденника були важливі записи, а можливо й інформація про те, як зупинити потвору і Володарів. Але Василь Васильович щосили потягнув хлопця, не даючи йому можливості повернутись назад.

Петро Іванович стояв у повний ріст перед нечистю. Він зібрав усю силу і ударив потвору кулаком. Її голова лише злегка відхилилась. Істота, свердлячи історика зневажливим, зверхнім поглядом, поклала йому на плече руку. Він відчув, як коліна підігнулись. Петро Іванович обхопив холодну кисть потвори, намагаючись скинути її із себе. Та намагання були марними. Крижана паморозь поповзла по тілі історика. Вона поширювалась невблаганно швидко, перекинулась з плеча на шию, а тоді на обличчя. Петро Іванович широко розкрив очі, ротом намагався вхопити повітря, але врешті з носа, вух та очей потекли цівки крові і його бездиханне тіло важко впало додолу.

Істота зверхньо глянула на свою жертву, а тоді перевела погляд на щоденник. Вона підняла його, уважно розглядаючи.

–Що ти тут хотів знайти, хлопче? Це всього лиш записи невдахи, який помер у безрезультатних спробах боротись з тим, чого не міг збагнути. А правда в тім, що прихід у цей світ Володарів неминучий. І твої намагання, як і намагання твого батька, не більше ніж безглуздя.

–Та пішла ти! – бризнув слиною Марко.

Він уже було хотів кинутись на потвору, стискаючи у долоні камінь, але Василь Васильович потягнув хлопця за руку.

–У вікно! Мерщій!

Марко бачив, як сторінки щоденника вкрились памороззю, а тоді він розлетівся на дрібні кристали. Істота почала наближатись. Вона, як і зазвичай рухалась, немовби пливла у повітрі. Але наближалась швидко.

Оксана уже встигла вискочити крізь вікно і щось кричала. Та шалений вітер підхоплював її слова і ніс кудись удалечінь. Наступним на підвіконня піднявся Марко. Але не встиг він вистрибнути, як побачив вцілілу руку потвори, що вхопила Василя Васильовича і жбурнула ним, немов манекеном. Він важко ударився об протилежну стіну, майже під стелею і гепнувся на підлогу. Більше він не ворушився. Марко помітив, як біля голови Василя Васильовича почала розтікатись пляма темної крові. Він виставив руку, в якій тримав наконечник, вперед.

–Всього лиш убогі людці, – заскреготіла потвора.

Вона потяглась своїми кігтями до Марка. Хлопець відреагував миттєво. Він відхилився і ударив кам’яним наконечником потвору в обличчя. Потрапив просто в око. Почувся характерний звук, схожий на удар камінця об скло. Істота подалась назад, відкинувши голову. Але одразу перевела погляд на Марка. Наконечник не заподіяв ніякої шкоди створінню.

–Немає нічого, що б могло нас зупинити. Досі не зрозумів?

Потвора прожогом простягнула руку в напрямку до хлопця. Її страхітливі пазурі уже торкнулись шиї Марка. Він відчув холод, через який перехоплювало подих. Довгі пальці істоти зімкнулись, немов лещата. Але схопили вони лише повітря. Оксана встигла потягти Марка за светр і він упав з підвіконня у сніг. Не гаючи часу, діти помчали геть. Позаду лунав злісний рик потвори, який поступово перетворювався у регіт гієн.

Пронизливий, до кольок, вітер метав в обличчя дрібним снігом. Віяв з такою силою, що й важко було дихнути, а очі відкрити й поготів. Ані Оксана, ані Марко не встигли накинути верхній одяг і шапки. Холод пробирав наскрізь. Уже незадовго, вони не відчували пальців рук, а зігрітися і взагалі не вдавалось. Але головне, що потвора не йшла слідом. Або вони цього не помічали.

–На дворі залишатись не можна, – натужно надриваючись кричав у вухо Оксані Марко.

–Можемо піти до мене!

–Краще до дядька Миколи. Там мають бути усі. І бабуся. З її знаннями зможемо перебути ніч. Надіюсь. Та й ближче туди.

Дівчина попробувала щось сказати, але порив вітру запер подих і вона лише кивнула у відповідь.

Йти було важко. Шляху тримались по пам'яті. Заметіль майже повністю обмежувала видимість. Навіть темні будинки губились у білосніжній пелені. Вони тулилися одне до одного, щоб хоча б якось зігрітися і не загубитись.

–Я відчуваю, – відкашлявся Марко, – воно йде слідом.

Оксана рефлекторно оглянулась. Та у таку погоду годі було щось побачити.

Зрештою дійшли до подвір’я дядька Миколи. Закацябли начисто. Виглядали вони, як сніговики, повністю обліплені снігом. Та головним було те, що Оксана з Марком добрались до потрібного їм місця і не наткнулись на потвору.

Хвіртка натужно скрипнула, коли хлопцю за третій раз вдалось її відкрити. Сніг, на ще прочищених удень стежках, подекуди, сягав вище колін. Намерзлі крижини на штанинах сковували ноги і заважали йти. Та все ж вони добрели. Марко, виснажений і втомлений вперся на двері і застукотів кулаком. Оксана й взагалі осунулась по стіні, погрузившись у намет снігу.

–Бабусю! Дядько Микола! Відчиніть! – хлопець товк, що мав сили. – Мамо!

Здавалось минула вічність. Марко відчував, як сили його покидають, як його накриває хвиля дрімоти. Холод перестав гостро відчуватися, навіть зуби уже неконтрольовано не стукотіти. Але коли стук Марка став майже не чутним, двері прочинились. На порозі стояла Анна, прикриваючи від вітру рукою свічку. Позаду неї, в тьмяному миготливому світлі, стояли усі інші.

–Сину, – подалась вперед Катерина.

–Ану цитьте, – розвела руки Анна, не дозволяючи нікому наблизитись. – Ми не можемо бути впевненим хто це насправді.

–Це я з Оксаною.

Хлопець підійшов до дівчини і допоміг їй підвестися. Вона уже почала непритомніли і марити. У Марка також сил майже не залишилось. Та він, зібравши усю волю в кулак, обпер Оксану на себе. Хлопець подався вперед, щоб зробити крок всередину, але відчув, що щось його не відпускає. Він оглянувся і відчув, як його серце шалено застукотіло. Потворна рука істоти тримала Оксану за комір. Її очі горіли жовтявим вогнем. А подих був схожий на подих хижака, який шкірить свої гострі ікла, перед тим, як кинутись на жертву.