Розділ 38

–І це все? – розчаровано глянула на Марка Оксана. – Як так трапилось, що потвора просто зникла? І не було тої триденної темряви, про яку ти розповідав. Чому?

Хлопець не відповідав. Лише мовчки листав пожовклі пусті сторінки доки за одною із них не з’явився кам’яний шматок. Він лежав у ніші спеціально вирізаній під його розміри. Марко обережно взяв камінець і підніс до тьмяного світла, яке давала гасова лампа.

–А це ще що? – придивилась до дивного предмета дівчина.

Він мав клиноподібну форму і нагадував наконечник списа. Його прикрашали, хаотичні лінії. Але з першого погляду було зрозуміло, що вони були такими ж, як і на тій велетенській глибі у музеї.

–Уявлення не маю, – знизав плечами хлопець.

Оксана примружила очі і пильно подивилась на Марка. Вона почула нотки невпевненості у його голосі.

–Це точно?

–Що саме? – нахмурився хлопець.

–Ти від мене щось приховуєш? Що тобі ще показав камінь?

–Не розумію про що ти. Я усе розповів. Усе, що знаю. Усе, що бачив.

Оксана кивнула, та все ще дивилась на Марка прискіпливим поглядом.

Хлопець гортав далі. Коли прорізані сторінки закінчились, знову з’явились написи. Почерку був схожим, але більш розмашистим і зроблений кульковою ручкою.

«27 лютого 1990 року.

Все своє свідоме життя, я шукав інформацію, яка б пролила світло на події 1978 року. Намагання переконати дорослих у тому, що потвора реальна, мало не привели мене у психлікарню. Тому я покинув ці спроби і вирішив робити усе тихцем. Минав час, а подібне більше не повторювалось. Лише відчуття постійної присутності істоти не покидали мене ніколи. Але це всього лиш травма дитинства. Так я думав, коли пройшли роки. Так хотів думати. Навіть в певний час вірив у це.

Та мої сподівання на те, що це були лише фантазії, не справдились і я повернувся до спроб розшукати хоч якусь інформацію про те створіння. Вперше мені довелось зайнятись цим, коли народився Марко. Лікарі заледве врятували мого сина. Пуповина обвивала його шию і коли він появився на світ – не дихав. І лише професіоналізм і відданість справі акушерів, повернули немовля до життя. Та це ще не все. Моя дружина, Катерина, пізніше розповіла, що бачила дивну стару, яка приходила до неї. Казала, що вона стояла поруч при народженні і шепотіла їй на вухо:

–На що ти готова заради дитини?

Але, коли Марка врятували і поклали Катерині на груди, створіння зникло. Вона сприйняла його за мариво, плід уяви.

Якось, уже удома, я попрохав дружину описати ту примарну гостю. І мене охопив жах, коли я зрозумів, що це та ж істота, яку я бачив у лісі багато років тому.

Кому я міг про це розповісти? Дружині, яка грудьми годувала нашого первістка? Ні. Я уже був далеко не дитиною, а дорослим чоловіком, батьком. В грудях знову почало жахливо пекти. Тривога переповнювала мене».

Марко потер очі. Оксана бачила його розгубленість, його нервозність.

–Ти не знав? – співчутливо запитала дівчина.

–Ні, – він важко ковтнув слину.

–Якісь дивні поступки істоти. Тобі так не здається?

–Твоя правда, – кивнув хлопець.

–Ну, що ви діти? – піднявся з крісла Василь Васильович, позіхаючи в кулак. – Спати ще не хочете? Я так не погано задрімав. І Петро Іванович он, як спить.

–Ще не час нас міняти, – підійшла до столу Оксана і взяла у руку механічний настільний годинник. – Майже пів на третю. Тут будильник поставлено. Тому можете ще поспати.

–Впевнені?

–Так, звичайно, – підтвердив Марко.

–Ну, як знаєте, – перевернувся на інший бік Василь Васильович, вкутуючись в ковдру.

Оксана переконалась, що Професор заснув і тоді запитала Марка:

–То, як думаєш, що це за маневри у виконанні істоти?

–Є певні здогадки, але можливо тато написав про це далі.

«1 березня 1990 року.

Чому я взявся знову писати у своєму старенькому щоденнику? Більше чотирьох років я шукав будь які відомості про те дивне створіння. Спочатку із запалом і завзяттям, а потім мій жар пригас. Потвора знову не з’являлась.

У мене ріс синочок, Марко, а нещодавно народився ще один – Миколка. І це свято затьмарила жахлива подія. Старший мій хлопчик мало не помер при родах. Другий народився на восьмому місяці уже мертвим. Лікарі не змогли врятувати його і констатували смерть. Мене про це навіть встигли повідомити. Я не міг знайти собі місця від горя. А уже наступного ранку подзвонили з лікарні і сказали, що трапилось диво. Мій молодший син вижив. Я не запитував, як так трапилось. Лише дякував усім богам, яких лише знав.

Пізніше, коли дружину з сином виписали з роддому, вона мені розповіла про стару, що приходила до неї в мареннях. І знову було єдине питання:

–На що ти готова заради сина?

–На все, – відповіла Катерина.

Я не засуджував її тоді і не звинувачую зараз. Адже сам відповів би так само. Не вагаючись жодної миті. Діти – найдорожчий скарб, який ми маємо.

Мало не кожної ночі я заглядав у вікна. Навіть виходив на вулицю, озброївшись мисливською гвинтівкою. Я чекав, що та потвора з’явиться. Але ні. Її не було.

Вже з перших купань ми помітили на передпліччях Миколки тоненькі шрами. Вони були однаковісінькі, немовби зроблені через кальку. Катерина не знала звідки вони взялися. Лікарі також не змогли пояснити їхнього походження.

Я знову взявся шукати хоч щось, що могло б пролити світло на ці дивні події. Люди, навіть найближчі родичі, не повірили б мені ніколи. Тому до усього, що мені вдалось знайти, хоч це насправді був мізер, я продовжив шукати додаткову інформацію. І раптом мене, немовби осяяло. Завитки, які вкривали чудернацький камінь були схожі на шрами на руках мого сина. Все зібралось до купи. Вивернута ковшем глиба, поява істоти, похід тої потвори з Миколою до тієї дивної печери, однакові символи і... її рука на моїх грудях. А ще слова: