Розділ 37

–Ніби стихла, – прислухався Василь Васильович.

–Справді нечутно цього огидного голосу, що в’їдаться просто в плоть, – погодився Петро Іванович, зітхнувши з полегшенням.

На нього найбільше вплинула потвора. Голоси покійних дружини і доньки рвали його серце на шматки. В певний момент, історику здалось, що він збожеволіє.

–І це ще гірше, – зітхнув Марко.

–Думаєш піде за Іванком? – запитала Оксана. – Але ж твоя бабуся знає, що потрібно остерігатися.

–Знає, – кивнув хлопець, – але ми не маємо уявлення де істота.

–Залишається лише одне – перечекати ніч, – підійшов до вікна Василь Васильович і виглянув на зовні.

Вітер шалено метав снігом, а гілля дерев пронизливо скрипіли, немовби плакали.

–Не можна засинати, – потер очі Марко. – Якимось чином потвора може проникати у сни і змінювати їх так, як їй це вигідно.

–Вона і на яву може довести до сказу, – скривився Петро Іванович.

–Тим паче, – задьоргнув штору Професор. – Лягайте спати, діти, а ми приглянемо за вами.

–Краще навпаки, – запропонувала Оксана. – Спочатку я з Марком постережемо, а опісля ви. Все ж ми, молодь, не так швидко звикли вкладатись у ліжка, а ви...

–Старі, – продовжив, усміхаючись Василь Васильович. – Напевне у цьому щось є. В наші роки сон приходить швидко, а під ранок втікає.

–Якщо щось трапиться, – примружив очі Петро Іванович, – одразу нас розбудіть. Якщо, звичайно, вдасться хоча б подрімати.

Через пережите і побачене сон не брався досить довго. Та все ж, що Василь Васильович, що Петро Іванович почали потроху прикимарювати незадовго опісля півночі. Оксана ж з Марком забрали зі столу гасову лампу і розмістились на підлозі. Хлопець відкрив скриньку і тремтячими руками витяг батьків щоденник.

–Хвилюєшся? – прошепотіла дівчина.

Хлопець промовчав. Він перегорнув палітурку, а тоді наступну сторінку.

«4 січня 1978 рік.

Дивно якось, але кішка, яка прийшла за нами із лісу прижилася і з хати її годі вигнати. Миколка просто в захваті від неї. А я ніколи особливо не любив цих тварин. Якісь загадкові вони і хитрі. Чого лише вартують очі, якими вони немовби у душу зазирають. Але нехай. Брат прив’язався до Зефірки. Саме так він її назвав.

І ще, я ніколи не вів щоденник, але з’явилось таке бажання. Тож буду продовжувати. Може колись читатиму і сміятимусь».

Марко важко ковтнув слину. Він пам’ятав, що батько був досить цікавою, навіть загадковою людиною. Потайливою. Та він любив своїх дітей безмежно. А розуміння того, що тато віддав життя, рятуючи їх, не давала спокою. Хлопець хотів як найшвидше побачити маму і розпитати про усе. Стільки питань назбиралось за такий короткий час.

«7 січня 1978 рік».

Миколка почав ходити уві сні. І усе вказує на те, що брату якимось чином вдається виходити на двір і там швеньдяти. І взагалі він став якимось нервовим та агресивним.

Ще, у наших корів зникло молоко. Якась нечисть відбувається. Я ні з ким своїми підозрами не ділився, але особливу недовіру у мене викликає кішка. Щось із нею не так».

–Це вже траплялось, – закусив губу Марко. – Ті ж самі події, як по сценарію.

Хлопець перегорнув сторінку і мало не вигукнув. Це була фотографія зі зображенням його тата і дядька, який тримав на руках білосніжну кішку. Якість світлини була ненайкращою, але навіть так, на шиї чи то Зефірки, чи то Сніжинки виднівся кулон.

–Це вона, – не то запитала, не то ствердно сказала Оксана.

–Саме так.

–Твій тато одразу здогадався, що діло в кішці, одразу запідозрив її.

–Для цього ж мені знадобилась твоя підказка, – хлопець глянув у очі Оксани.

–Угу, – усміхнулась дівчина у відповідь. – Але, як же йому вдалось врятувати брата? Як вдалось втихомирити створінь на стільки років?

–Думаю тут мають бути відповіді, – Марко впер вказівний палець у щоденник.

–Сину, – почувся з надвору голос. – Марко.

Хлопець звів очі, але не ворухнувся.

–Це не він. Ти ж знаєш? – Оксана вхопила його за руку.

–Знаю, – він закивав.

На його очах забриніли сльози. Він скучив за татом. Як же його не вистачало хлопцю. Батько завжди був прикладом для Марка. Хлопець намагався наслідувати його, а коли йому говорили, що вони схожі, як дві краплі води, безмежно радів і гордився цим.

–Тато, – прошепотів Марко.

Хлопець підвівся і підійшов до вікна. Оксана кинулась слідом, щоб завадити другу зробити якусь дурницю. Марко відсунув штору. Ззовні виднілась постать. Батько був саме таким, яким його запам’ятав хлопець – легка щира усмішка на вустах, шевелюра світлого, немов солома волосся зачесаного на бік, мімічні зморшки в кутиках. Але вони були не його. Очі. Цибулясті, наповнені злістю і ненавистю, наповнені крижаним холодом. Немовби не було в них життя, не було жалю, не було співчуття, не було любові. Лише порожнеча.

Марко підніс ближче до вікна гасову лампу. Зіниці потвори, звузились, перетворились на дві вертикальні стрілки. Реагували на світло так, як і кошачі. Істота приклала до вікна довгий кіготь і почала вести ним по шибі. Скрипучий звук різав слух. На склі почали з'являтись латинські букви. Створіння писало так, щоб було зручно читати зсередини. «Ivan» – нацарапала потвора. А тоді монотонно застукала кігтем. Ніби й нічого незвичного, але по тілі пробігли мурашки.

–Невже ви не розумієте, жалюгідні людці, Володарі прокинуться і ніхто та ніщо цьому не завадить. Ви лише відтягуєте неминуче. Ваші предки були розумнішими.

Марко відчував, як шалено калатає його серце. Ці стуки відбивались у його вухах, пульсувати у скронях. Здавалось, цей стук виривався назовні і звучав так гучно, що його могли без зусиль почути усі навколо. Хлопець усвідомив, що потвора відбиває ритм його серця на шибі. Та все ж, із вдаваною зверхністю, усміхнувся, зашторив вікно і відійшов.

–Яка ж вона моторошна, – Оксану аж пересіпнуло. – Брррр.