Розділ 36

–Спершу я побачив жінку, – почав розповідь Марко. – Вона була налякана і бігла. Намагалась бігти. З її брови текла кров, яка вкривала половину обличчя. Здавалось, що я стою поруч і не лише бачу те, що відбувається, а переживаю ті ж відчуття. Безвихідь, паніка, страх. Ні, навіть жах. Жінка пересувалась, прикладаючи для цього не аби яких зусиль. Час від часу, вона зупинялась, опиралась на ближнє дерево, щоб віддихатись. В такі моменти її руки лягали на округлий живіт.

–Не може бути, – не витримала Оксана. – Невже...

–Так, вона була вагітна, – підтвердив здогадки дівчини Марко.

Якусь мить усі мовчали. Хлопець зрозумів, що у нікого немає запитань і продовжив:

–Я досі не можу зрозуміти коли відбувались ті події. Скільки років тому. Одяг на ній був зовсім простим, немов би зшитий самотужки. А взуття й взагалі не мала.

Їй було важко. А позаду лунали грізні вигуки якихось чоловіків, які невпинно наближались. Вони щось вигукували на незрозумілій мені мові та голосно реготали, насміхались з жінки. Переслідувачі розуміли, що доженуть її, що їй уже не утекти. Так і трапилось. Недолюдки оточили її поруч з деревом. Тим самим дубом. І у ті часи він був таким же, як зараз, таким же старим розлогим з грубезним гіллям, яке вкривало бронзове листя. І це дивно. Надворі було літо. Усе навколо буяло зеленню. Лиш він, дуб, не змінив колір. Не скинув старе і не одівся в нове листя.

Жінка притислась до стовбура, прикриваючи живіт руками. Вона намагалась захистити свою дитину. Знала, що це марні намагання, але материнський інстинкт робив свою справу. Спочатку бідолашна плакала, благала своїх карателів не чіпати її. Вони сміялись без перестану, а тоді почали її штрикати довгими списами. Досить примітивними, на мій погляд. Леза були примотані до держаків чи то мотузками, чи то пасмами із висушеної шкіри тварин. Самі ж наконечники зроблені не надто охайно і скидались скоріше на мідні чи бронзові, аніж на стальні. Та кололи вони боляче, до крові. Спершу по ногах. Жінка почала стікати кров’ю, але не здавалась. Вона вхопила товсту палицю, яка колись була гілкою, і намагалась відбиватись. Звичайно, усе було марним. Рани почали з’являтися також на її руках і передпліччях. Врешті, обезсилені пальці не змогли тримати дрюк. Жінка випустила його і осунулась, впираючись спиною в дерево. Один з переслідувачів ударив списом її у живіт. Вона заголосила, намагаючись зупинити липку кров руками, яка невпинно текла з її утроби. Та намагання були марними. Бідолашна, щось шепотіла, але я зміг розібрати лише одне слово: «Гатал»

–І, що це означає? – не стерпіла Оксана.

–Не знаю, – знизав плечами Марко.

–Це древнє ім’я, – пояснив Петро Іванович. – Скіфське.

–Ого, – здивувалась дівчина. – Як давно скіфи жили на цих землях?

–Від сьомого століття до нашої ери, – відповів Василь Васильович.

–Отже, – продовжив хлопець, – Наступний удар прийшовся жінці в шию. Хлинув багряний фонтан, орошуючи усе навкруги. Жінка хапала губами повітря, намагалась зупинити життєдайну рідину, яка невблаганно покидала тіло, а життя в її очах невпинно згасало. Якась кількість крові потрапила на старезну розтріскану кору. Гілля заворушилось, заскрипіло, немовби старець, що випрямлявся після довгого сидіння на одному місці чи сну. Стовбур, просто за спиною жінки, розчахнувся, утворивши велетенське дупло. Вона полетіла всередину. Переслідувачі кинулись до неї, але жінка зникла у темряві.

Здавалося, що я падав поруч із нею. В пітьму, в безодню. І коли швидкість, за моїми відчуттями, була шалена нас підхопили коріння. Ті ж самі, які ми бачили у тій печері, – глянув Марко на Оксану. – Власне у ній ми й опинились. І знову все та ж паморозь і крижаний холод. Складалось враження, що у інший світ потрапив. Жінка уже ледь дихала. Вона висіла під склепінням, обмотана корінням, яке немовби втягувало кров із її ран і пульсовало.

–Врятуйте...

Шепотіла жінка. Найдивніше те, що розмовляла вона невідомою для мене мовою, але я без будь яких проблем розумів усі слова. Раптом , поруч з нею з’явились дві пари червоних цяток. Ті ж потвори, яких ми бачили в печері. А тоді зайшла і кішка. Так, так. Та ж сама. Вона граційно наближалась і походу перекинулась у свою звичну подобу. Потвора наблизилась до жінки, вклала палець у рану на її шиї і злизала кров своїм змієподібним язиком.

–Врятуйте, – повторила жінка.

По її щоці скотилась сльоза. В процесі падіння, вона замерзла і розлетілась на друзки, ударившись об вкриту кіркою криги долівку.

–На що ти готова? – зашипіла істота.

–На все...

–Дитина у твоїй утробі житиме. – потворні пальці ковзнули по округлому животі. – Але є умова.

–Все, що завгодно.

–Ти даси життя дитині, а вона розбудить Володарів. Виведе їх на світ. А до цього їм потрібна їжа.

–Все... що... завгод... но...

Коріння обвило жінку, прикрило рани і вони перестали кровоточити. Там вона і народила. Це справді був хлопчик. Жінка обіймала дитя, цілувала, годувала груддю і шепотіла:

–Гатал, мій синочок.

Потвора дозволила нагодувати немовля, а тоді забрала від матері. Та віддавала сина з осторогою. Істота своїм гострим пазурем розрізала обидва передпліччя хлопчику і підняла. Червоноокі створіння не ворушились. Натомість коріння підхопили немовля і потягли вгору. За якийсь час новонародженого опустили, а потвора віддала його матері. Цілого і неушкодженого. Не було і ран. Залишились лише ледь помітні рубці.

–Ви боги? – запитала жінка. – Як я можу вас величати?

–У мене багато імен, але основне – Те, що відкриває двері. А це Володарі.

–Моє поселення... мій чоловік... – благально глянула на потвору жінка. – Їх усіх уб’ють, або поженуть у рабство.

Істота не відповіла, лише глянула на нерухомі тіла вгорі та покинула печеру.