Розділ 35

Вітер за вікнами пронизливо завивав. Шибки тряслись під його натиском і потугами. Кидав дрібним снігом, метав ним з шаленою швидкістю. Здавалось, що холод проникає у хату, протискається у кожну щілину, просочується через стіни, поміж цегляної кладкою.

–Брррр, – трусонув головою Василь Васильович. – І, що це було?

–Те, що відкриває двері, – відповів Марко.

–Ти впевнений? – звів брови Професор.

–Так, – кивнув хлопець. – Я це бачив.

–Що саме? – запитала Оксана.

–Все від самого початку. Камінь показав мені.

–А я зроду такого не бачив. І, якби не побачив, не повірив би ніколи, – відійшов від дверей Петро Іванович, замкнувши їх на ключ.

Розмову перервав монотонний стук.

–Воно все ще тут, – примітив очевидне Василь Васильович.

–Васильку, – пролунав старечий голос з двору.

–Мамо? – він подався до дверей.

–Воно вводить вас в оману, – схопив його за руку Марко. – Подумайте, як ваша мама могла настільки швидко прийти сюди ще й у таку негоду?

–Це щось незбагненне, – насупився Петро Іванович. – Отже це створіння, яке ніяк не постраждало від наїзду автомобіля, відкинуло його, ніби це не більше, як шматок листового металу, не може зайти у хату без запрошення?

–Не може, – підтвердила Оксана.

–Але і ми не можемо вийти на зовні, – сказав Марко. – Щонайменше, поки надворі темно. Істота має силу і може з’являтись у такому вигляді лише коли опускаються сутінки.

–У такому вигляді? – перепитав Василь Васильович. – А в іншому? Невже...

–Так, – кивнув хлопець, – це Сніжинка.

–Оце так, – потер потилицю історик. – Немов би в жахастик якийсь потрапив.

Знову три коротких стуки у двері.

–Татко, татусику, чому ти так з нами? чому ти так вчинив з мамою і зі мною?

Петро Іванович з жахом відкрив рот, але слова застрягли в горлянці. На очах забриніли сльози. Він тримався з усіх сил, але врешті подався назад і прикрив очі долонею.

–Цього не може бути.

–Якби ти був з нами тоді, якби ти сів за кермо, ми б зараз були разом. Невже ти не хочеш ще раз побачити нас? – лунав дитячий голос.

–Коханий, ти ж чуєш нас? Відчини двері. Тут дуже холодно, – тепер говорила жінка.

–Ні, ні, ні, – закрутив головою Петро Іванович, закриваючи руками вуха. – Це все мариво. Вас немає! Немає!

–Давайте пройдемо в кімнату, – підійшов Василь Васильович. – Петре, ходімо. Щоб не слухати цього.

–Так, так, – погодився історик. – Йдемо. Подалі від цієї тварюки. Лиш би не чути її.

–Ідіть, – істота заговорила своїм відштовхуючись скрипучим голосом. – У будь якому випадку уже пізно. Він уже пробудив Володарів. Вони уже прокинулись. Ти ж знаєш про це? Ти ж бачив це? Адже так, Марко?

–Це воно про що? – запитала Оксана.

–Мені потрібно передзвонити. Попередити своїх і одразу сказати, що з нами усе гаразд, – з усією серйозністю глянув у очі дівчини Марко. – А тоді я все розповім. Петро Іванович, де у вас телефон?

–В сінях, на прихожій тумбі, – вказав рукою напрям історик, який все ще не міг прийти до себе після голосів доньки та дружини.

Хлопець кинувся до вказаного місця, але лиш він встиг відірвати телефонну трубку від апарату і крутнути першу цифру на барабані, як світло блиснуло і згасло. А за ним зник і телефонний зв’язок. Марко кілька разів натиснув на апарат, але гудка не було.

–Трястя, – вилаявся господар. – Ще тільки цього бракувало. Зараз принесу лампу. Залишайтесь на місці.

–І телефон не працює, – розчаровано зітхнув хлопець.

–Ніяк не інакше, як справа рук потвори, – зітхнула Оксана.

Василь Васильович підійшов до вікна, оглядаючи, що відбувається зовні.

–Світла немає по всьому селі.

–Не інакше, як справа рук потвори, – зітхнула Оксана.

–І погода? – засумнівався він. – Невже їй це під силу?

Перед очами Василя Васильовича, з того боку вікна, з’явилось обличчя. Воно було обмотане теплою хустиною зав’язаною попід підборіддям. Сиве волосся виступало з-під неї над лобом. Він упізнав її. Це була його мама. Обличчя за віком розтягнулось в єхидній посмішці.

–Невже, синку, ти мене не впустиш?

Василь Васильович відсахнувся і закрив шторами вікно.

–Краще б у лікарні залишився.

–Так буде краще, – увійшов у сіни Петро Іванович із запаленою гасовою лампою. – Пройдемо в кімнату. Там тепліше.

Марко з Оксаною сіли на диван, Василь Васильович зайняв місце у кріслі, а господар вмостився на ліжку. Деякий час усі мовчали, уважно вслухаючись у голоси, які лунали ззовні. Істота ходила попід вікнами, шкребла своїми довгими пазурями по шибках, по стінах і по дверях. Особливу увагу потвора приділяла Петру Івановичу. Голоси його дружини та доньки лунали найчастіше. Вони впливали на нього, хоч як би він не намагався приховати це. Усі присутні знали про трагедію, яка спіткала сім’ю історика. Його дружина з донькою загинули в автомобільній аварії, коли їхали в районний центр. П’янезний водій вантажівки заснув за рулем і виїхав на зустрічну полосу руху. Як наслідок два автомобіля з’їхали у кювет. Паливний бак легковика був розчавлений і з нього витекло пальне. Через коротке замикання почалась пожежа. Судмедексперти говорили, що жінка загинула одразу, а от дівчинка згоріла заживо. Водій вантажівки помер у лікарні через кілька годин після того, як його туди привезли.

Петро Іванович у цій жахливій аварії винуватив себе. Адже на передодні перебрав з алкоголем і відмовився сідати за кермо. Дружина керувала автомобілем не так довго, щоб називатись досвідченою водійкою. І, якби за кермом був він, міг би якось зреагувати на ситуацію, запобігти аварії, уникнути її. А так... вони загинули. Їх немає. Минуло уже п’ятнадцять років, а рана у душі Петра Івановича не загоїлась. Вона кровоточила безупину. А істота робила цей біль ще жахливішим. Вивертала його назовні.

Чоловік після того випадку почав страшно пити. Кожного дня, зранку до ночі, він знаходив розраду на дні пляшки. Його мало не звільнили з роботи, а односельчани почали уникати. Підтримав Петра Івановича лише Василь Васильович. Він і викладання уроків у школі взяв на себе і день за днем витягував друга з депресії та алкогольної залежності. Зрештою, нав’язав йому ідею з музеєм і вивченням та висвітленням історії рідного краю. Це хоч якось повернуло історика до життя. Він ще прикладався до стакана, але це траплялось з кожним разом все рідше і рідше. Петро Іванович так ніколи більше не знайшов ту, з якою міг би створити сім’ю. Хоч бажаючих, особливо після того, як історик з кінцями покинув пити, було, хоч відбавляй. Та він цього не хотів.