Розділ 34

На дворі почало сутеніти, а Марко стояв у тій же позі, тримаючи руки на камені. Довгі крижані лінії тяглися по його руках, по шиї до підборіддя. Деякі, зовсім тонкі, вкривали щоки та скроні хлопця.

Оксана розгубилась. Вона не знала, що має робити. Спочатку намагалась відірвати Марка від глиби, та усі намагання були марними. Здавалось, що хлопець і сам став каменем. Холодним і неживим.

Бігти за допомогою не було часу. До темряви їм би ніяк не вдалось повернутись до школи. А залишати тут Марка на самоті, Оксана не хотіла. Потвора, зазнавши невдачі, не відступить. І хоч першочергова ціль істоти – Іванко, хто знає, що вона робитиме. Анна говорила, що створіння не може увійти у хату без запрошення. Але це ж школа. Вона не належить комусь особисто.

Дівчина піднялась з цокольного поверху на другий. Вона знала, що в учительській є телефон, та двері були зачинені. Оксана кілька разів натиснула на ручку і вперлась плечем. Її зусилля виявились марними. Зрештою, дівчина повернулась у музей.

Тут нічого не змінилося. Марко залишався на тому ж місці. Оксана витягла з кишені торбинку з травами, які їм дала Анна і пом’яла в руці.

–Будемо надіятись, що це нам допоможе, – зітхнула вона.

Дівчина бачила, як ніч опускається на село, окутує його, поглинає. Разом з цим, Оксана відчувала, як її накриває тривога. Кожна мить, яка минала, кожна хвилина, яка спливала, перетворюючи небо в чорний суцільний моноліт, що грізно нависав над засніженою землею, пригнічувала. Дівчина сподівалась, що зараз прийде дядько Марка, Микола, чи дідусь, Микита. І хоч вона розуміла, що ні один, ні інший не зможе допомогти відірвати Марка від каменю, але їхня присутність заспокоїла б її. Оксана не бачила потвори на власні очі, та їй було достатньо тих, які висіли пронизані корінням у печері. Ця, за розповідями Марка, аж ніяк не була привабливішою.

Дівчина вирішила вимкнути світло у приміщені. І хоч від суцільної темряви по шкірі бігали мурахи, та вона розуміла, що так на краще. Ззовні їх буде важче помітити. І навпаки. Навіть у найнепрогляднішій пітьмі, сніг робить свою справу. Він вловлює найслабше світло і робить темряву, хоч на краплинку, та все ж не такою безнадійною. Але результат її вразив. Оксана застигла на місці, її очі округлились, а рот рефлекторно відкрився. Лінії, які йшли по тілі Марка, світились яскравим блакитним світлом. Такого ж кольору набрали дивні гравіювання, написи і зображення на камені. Найдивнішим було те, що проявлялись узори, яких до того Оксана не помічала. Дівчина почала їх уважно розглядати. Дивні фігурки, схожі на людей, немовби тримались за руки навколо розлогого дерева. А коли вони почали оживати, рухатись і кружляти навколо, Оксана потерла очі. Та це не було маривом, вони продовжували танцювати. Дівчина витягнула фотоапарат і почала робити світлини з усіх можливих ракурсів та планів.

Раптом перед вікном з’явилась темна постать. Вона впритул наблизилась до шиби і приглядалась до того, що відбувається всередині. Оксана помітила це і відсахнулось. Дівчина перелякано вигукнула, але навела фотоапарат на вікно і натиснула кнопку. Спалах освітив постать, якраз тоді, коли вона стукала в шибку.

–Якого біса ви тут робите!?

Оксані, аж від серця відлягло. Це був шкільний сторож. Він був не найприємнішою людиною, бурмотливою і вічно насупленою. Ще й часто ходив на підпитку. Але цього разу побачити його, було на рівні зі святом.

–Зараз я зайду! Начувайтеся, бо мало вам не видасться!

Дівчина чула, як скрипнули вхідні двері і сторож спустився східцями. Від нього жахливо тягло алкоголем і тютюном. Мова сторожа була не чіткою, а у словах губились останні букви. Він навіть час від часу бридко відригував у кулак. Оксана зустріла його перед входом до музею.

–Ану, шушвара, – гикнув сторож, – геть звідси. Бо зараз дупи надеру.

–І вам доброго вечора, дядько Павло, – усміхнулась Оксана, простягаючи руку з розгорнутою долонею. – Петро Іванович відчинив нам музей, залишив ці ключі, щоб ми могли залишити школу, коли нам цього захочеться.

–Ще мені один інтелігент знайшовся. Дівчино, коли приходить ніч, я тут головний. Тобі зрозуміло? І в одному місці я бачив того історика. Тому геть!

–Ми не можемо піти, – зробила благальним вигляд Оксана. – Це небезпечно.

–Та, що ти плетеш? Я сказав геть, значить геть! А, що це ви там робите?

Через щілину у дверях почало прориватись, миготіти, викидаючи в коридор холодні спалахи, світло. Оксана зачинила двері повністю.

–Що, дурня з мене робиш, дівчино? – намагався відсторонити її Павло.

–Боюсь, вам це не сподобається, – Оксана відчинила двері.

Сторож прикрився від яскравого світла рукою і примружився. Коли очі більш-менш звикли, він увійшов всередину слідом за дівчиною.

–Що за чортівня?

–Боюсь, що я не зможу вам пояснити, – знизала плечами Оксана.

–Ну все. Ви мені обридли. Досить з мене. Бери свого дружка і забирайтеся звідси. Не то, зараз зі стусанами ви... виж... в...

Сторож почав затинатись. Ним хитнуло і він обперся на стіну. Павло часто закліпав очами, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зрештою сторожа заціпило, його тіло прийняло неприродне положення, руками він хапав себе за груди і зрештою важко повалився на підлогу. Перед Оксаною виросла постать потвори. Дівчина закричала і подалась назад.

–Все ж знайшли, – прохрипіла істота, хижо усміхаючись. – Ну, ти мені не потрібна.

Вона глянула на Оксану цибулястими очами. Дівчині здалось, немовби створіння дивиться їй просто в душу, бачить її наскрізь. Зрештою Оксана відчула запаморочення і неприємний пекучий біль у грудях. Складалось враження, що життя виходить з неї. З носа пішла гаряча кров, яка здавалась крижаною. Дівчина похитнулась.

–Отримуй, потворо! – почувся голос позаду.

Оксані здавалось, що звук доходив до неї через довжелезний тунель. Але вона побачила, як щось схоже на дрібний порошок пролітає повз. Він потрапив на обличчя потвори, викликаючи шипіння і задимлення. Та заревіла, заскулила, як поранена хижа тварина, що несподівано отримала відсіч від жертви.