Розділ 33

–Сину! – почулося з подвір’я.

Марко підвівся і прислухався. Хтось розмовляв. Бровко гавкнув і помчав, огинаючи курник в сторону хати. Хлопець пішов слідом. Оксана взяла скриньку і попрямувала туди ж.

На сходах, перед входом у хату, Катерина обіймала і розціловувала Іванка. Вона пильно розглядала сина, переконуючись, що все з ним гаразд. Позаду стояли Анна та Микита. Бабуся перевела погляд на Марка. Хлопець одразу зрозумів, що щось не так. Він побачив це в її погляді, в її схвильованих очах. Права рука Анни безвільно висіла на пов’язці перекинутій через шию.

–Добре, що ти повернувся, – наблизився Марко до брата.

–Я також цьому безмежно радий, – усміхнувся Іванко. – Вибач мені за те, що штовхнув тебе тоді. Не знаю, що на мене найшло.

–Все нормально. Я не ображаюсь.

Брати обійнялись. Вони скучили один за одним. Але Марка накрили дивні відчуття. Немов би від Іванка війнуло холодом. Та й Бровко не наближався до нього. Хоч завжди був приязним і вимагав до себе уваги.

Марко задумливо насупився і зробив крок назад. Та все ж списав свої відчуття та переживання на відголос минулих подій. Сприйняв це, як шлейф, що тягнувся від довготривалої присутності потвори.

–Я загубив Сніжинку, – шмигнув носом Іванко.

–Нічого, – відповів Марко.

Він розумів, що молодший брат не пам’ятає подій, які відбулись у Древньому лісі, не пам’ятає тої істоти, яка водила його за руку. Можливо це на краще.

–Вона була... вона не пропаде.

–Ти справді так думаєш? – щиро глянув на брата Іванко.

–Авжеж.

–Ходімо до хати, – сказала Катерина. – Чого мерзнути? Холод он який.

–Ми з Оксаною уже підемо, – сказав Марко. – Петро Іванович, напевне, зачекався.

–Добре, – кивнула жінка. – Лиш не будьте довго.

Марко потиснув руку дідусю, перед тим, як той пішов у хату і обійнявся з бабусею. Анна залишилась на вулиці.

–Будьте обережні, діти, – сказала вона, коли інші увійшли всередину. – Не ходіть по дворі після заходу сонця. Чуєте?

Це був страх у голосі Анни. Такий же, як і в її погляді. Голос також дрижав, немов би вона от-от заплаче.

–Чому? – запитав хлопець.

–Просто послухайтеся мене.

–Ви бачили її? Потвору. Це вона зробила? – Марко кивнув на перебинтовану руку.

Очі Анни округлились і на щоку покотилась сльоза. Руки її панічно затрусились. Вона глянула спершу на Марка, а тоді на Оксану.

–Вона знає. Я бачив ту істоту. Вона прийшла до нас у подобі кішки. Це через неї я злетів з обриву. Можете не таїти перед нами нічого, бабусю. Я та Оксана, уже давніше почали підозрювати щось неладне.

–Діти, бережіть себе, – Анна понишпорила у кишені куртки здоровою рукою і витягла два мішечки. – Ось. Тримайте завжди поруч. Це збір трав. Моя мама, твоя прабабуся навчила мене робити цей букет. Рецепт передається з покоління в покоління. Я завжди вважала, що це лише для смачного заспокійливого чаю. Та, як виявилось, воно неприємні цій потворі. Не може захистити повністю, але все ж хоч якийсь оберіг.

–Дякую, – Марко взяв два мішечка, один з яких передав Оксані.

–Воно, те чудовисько, нічого поганого тобі не зробило? – поклала руку на щоку внука бабуся.

–Ні. Лиш раз, уві сні, попробувало до мене торкнутись, через що втратило руку. Це був тато. Він мене захистив.

Анна не стримала сліз. Вона знову пригорнула Марка і поцілувала.

–Будьте обережні.

–Ви ще комусь про це розповідали? – запитала Оксана.

–Ні. Вони не повірять, поки не побачать. А я зроблю усе, щоб їх підготувати до цього.

–Ви знаєте, що це за істота? – глянув у блакитні очі бабусі Марко.

–Нажаль, не маю уявлення. Про щось схоже ходять легенди, але у наш час вони скоріше подібні на казки – закрутила головою Анна.

–Вона не одна, – зітхнув онук. – Ми бачили ще двох. У дивній печері, у Древньому лісі. Але ті були іншими.

–І сотні людських кісток, – додала Оксана.

–Що може бути гірше, коли древні міфи збуваються, коли потвори, які сприймались, як вигадка, стають реальними. Вкотре наголошую, бережіться, діти. За моїми спостереженнями, істоти не появляються в своїй подобі вдень. Лише вночі. Тому, коли опускаються сутінки, потрібно бути у безпеці.

–Ми повернемось до того, як стемніє, – закивав Марко. – Обіцяю.

–Добре, – відповіла Анна. – Боюсь, нас чекають непрості часи. Ще одне – здається істота не може зайти у будь яку хату без запрошення. Тому ми будемо у Миколи. Там безпечніше.

–Гаразд, – кивнув хлопець.

Марко поцілував бабусю і вони пішли в школу. Петро Іванович уже чекав у музеї. Він заварив гарячого чаю, який щоправда був уже майже холодним. Історик розклав на столі папку з підібраними ним же відомостями і переглядав їх без особливого ентузіазму.

–О! Нарешті я вас дочекався. Мені ж потрібно їхати, – він глянув на наручний годинник, – а ви так сильно затримуєтесь.

–Вибачте, – знизала плечами Оксана. – Куди ви зібрались?

–Маю забрати Василя Васильовича з лікарні. Його сьогодні виписують.

–Це ж чудова новина, – щиро усміхнувся Марко.

–Вітер он який здіймається. Хоч би дороги не поперемітало. Ну гаразд. Якщо мене не буде, усе закрийте, як слід, а ключі повернете завтра.

–Зрозуміло, – кивнула дівчина.

–Щасливої дороги, – усміхнувся хлопець. – Передавайте привіт Василю Васильовичу.

–Дякую, юні друзі, – Петро Іванович махнув рукою і вийшов з музею.

–То з чого почнемо? – запитала Оксана.

Але Марко не відреагував на слова дівчини. Він стояв навпроти камня і уважно його розглядав. Хлопець, не відриваючи погляду, слідкував за кожним вигином гравіювання, за кожною написаною буквою.

–Чуєш мене? – підійшла дівчина. – Щось цікаве помітив?

–Так, – відповів Марко. – Він неперевершений.

–Ого. Навіть так? Ну все, хватить дуркувати. Темніє швидко, часу обмаль. Давай шукати щось корисне.

–Я цим і займаюсь. Ти це бачила?