Розділ 31

Анна закліпала очами, не одразу зрозумівши, що трапилось. Її щоки були вологі від сліз і бачила жінка усе навколо, немов у тумані. Та коли чіткість зору повернулась і вона прийшла до тями – жахнулася. Істота єхидно усміхалась. Її холодні довжелезні пальці окутували руку Іванка.

–Все ж я тут, – заскрипіла потвора. – Все ж я увійшла. Що ти робитимеш тепер, людино?

Анна, переляканими очами, глянула на онука.

–Іванко! – гукнула вона.

Але хлопець не реагував жодним чином. Анна почала задкувати. Ноги здавались ватяними, немовби не своїми. Шрами на шиї пекли вогнем, палали і заважали дихати.

–Це страх, – істота задерла голову і картинно втягнула повітря носом. – Я чую його. Перед смертю кожна людина пахне по особливому. Більше за це, я люблю лише запах крові. Людської крові.

Потвора зареготала.

Анна вперлась спиною в двері, намацала ручку і натиснула на неї. Вони прочинились і жінка увійшла на кухню. Потвора не поспішала, насолоджувалась кожною миттю. Не було кому захистити жінку. На неї чекала смерть.

Анна кинулась до кухонної шухляди, потягла її на себе і дістала невеликий мішечок з цупкої тканини. Вона просунула руку всередину, набрала жменю подрібнених трав і посипала доріжку, яка розмежувлала її та потвору з Іванком.

–Навіть так? – в голосі істоти звучало неприховане презирство. – Думаєш знахарські зілля якимось чином тобі допоможуть? Це, як легкий подих вітру для величезного багаття. Показати?

Жінка мовчала і уважно слідкувала за потворою. Та несподівано, Іванко зробив крок вперед і змів доріжку ногою.

–Навіщо ти це робиш? – запитала жінка, мало не заплакавши.

Та онук не реагував. Жодної емоції на його обличчі не було, жодної ознаки того, що він чує свою бабусю. Анна взяла мішечок за один кінець і різко махнула ним. Його вміст полетів потворі просто в обличчя. Якщо оскалену, схожу на звірячу морду фізіономію, можна було так назвати. Та зашипіла, завищала і над нею повився сизий дим, схожий на випаровування рідкого азоту, який вилили з посудини.

Анна, скориставшись моментом, вхопила за руку онука і потягла до себе. Але потвора не відпускала хлопця. Міцно тримала його за іншу руку. Жінка відреагувала миттєво – вхопила ніж, який лежав на столі, і вдарила ним істоту в передпліччя. Але це виявилось марним. Лезо задзвеніло, зустрівшись з крижаним тілом потвори. Не було жодних ушкоджень. Анна не розгубилась, ударила ще раз. Цього разу в груди. Та її руку перехопила істота. Довгі пальці переплелись на зап’ясті. Але це дозволило жінці потягти до себе Іванка, який все ще був не при тямі.

–І це все на, що ти здатна? – відразливо усміхнулось створіння.

На її обличчі залишились знаки, шрами від зілля. Скидались вони не на опіки. Скоріш походили на замерзлий сніг у який вилили воду. Одна щока прогоріла наскрізь, оголивши криві зуби. Від чого, і без того відразлива, істота стала виглядати ще зловісніше.

Анна відчувала, як болить її рука, бачила, як з-під блідої плоті потвори розходяться по її зап’ясті червоні плями. Пальці ослабли і жінка зрозуміла, що більше не відчуває їх. Ніж полетів додолу, перекрутився так, що лезо опинилось внизу і застрягло в підлозі. Від шаленого болю вона впала на коліна. Але погляд Анни був твердий, наповнений ненавистю, спрямований потворі просто в цибулясті очі. Жінка вільною рукою відіпхнула Іванка подалі.

–Невже ти ще на щось надієшся, жалюгідна людино? На що? Все одно він мій. Невже ти не розумієш? Невже ти цього не бачиш? Твій онук впустив мене, зв’язав себе зі мною. І, як би боляче це не було тобі чути, він стане тим, хто знищить вас, людей. Володарі уже прокидаються і цьому ніхто і ніщо не завадить.

–Тобі, бездушній потворі, ніколи не зрозуміти.

Анна, вільною рукою, згребла залишки трав з підлоги, які до цього розсипала і приклала до лапи істоти. Ефект був схожим з тим, коли зілля потрапило на обличчя потвори. Створіння відсахнулось, відпустивши жінку. Анна скористалась моментом і позадкувала, прикриваючи спиною Іванка. Але позаду була лиш стіна, глухий кут.

–Все, досить! – загарчала істота і швидкою ходою попрямувала до Анни та Іванка.

Жінка загородила шлях істоті своїм тілом. Вона піднялась в увесь ріст, стискаючи в кулаці здорової руки залишки зілля, яке згрібала, коли задкувала. Анна розуміла, що воно мало чим допоможе, розуміла, що потвора значно сильніша, розуміла, що з цієї сутички їй не вийти живою. Але була готова стояти до кінця на захисті свого внука.

Потвора простягнула вцілілу руку, щоб обхопити горлянку Анни. Жінка схопилась за неї, бачила, як знову пішов дим. Істота шипіла, але не зупинялась. Її пазурі уже торкались шкіри на шиї жінки. От-от і пальці зімкнуться на горлянці. Та вмить потвора зупинилась, почала крутити головою, розглядатись вусебіч і втягувати крючкуватим носом повітря. Її голова повернулась на шиї на сто вісімдесят градусів. Так, що обличчя опинилось зі спини. Тоді усе тіло крутнулось і прийняло звичне положення. Істота закричала. І це не було схоже на звичний крик. Радше на виск відчаю та переляку. Анна відчула це і сильніше стиснула руку потвори, яка димілась від дії трав. Створіння, немов би забуло про існування Анни та Іванка. Воно вирвало руку і кинулось геть.

–Prinsipes! Prinsipes! Prinsipes! – повторяла безперестанку істота.

Жінка, ще якийсь час, уважно вдивлялась в прочинені двері, та зрештою сперлась об стіну і сповзала обезсилена додолу. Вона глянула на почервонілі, обморожені долоні. Праву руку, від зап’ястя, Анна й зовсім не відчувала. Пальці не рухались. Та головне їй вдалось – відбити і відстояти свого внука. Вона не знала, яка причина того, що потвора покинула будинок. Розуміла, що щось її відволікло, щось, або хтось спричинив істерику істоти. А це була справді істерика. Отже створіння також чогось боїться. Вона має слабкі місця. І це вселяло надію на те, що потвору можна перемогти.

На порозі з’явився Микита. Він уважно оглянув усе навколо здивованими очами, зняв з плеча мисливську гвинтівку і зробив обережний крок всередину.