Розділ 30

Коріння росло зі стелі, перепліталось між собою, утворюючи дивовижні фігури. В деякі миті Марку та Оксані здавалось, що все навкруги живе. Коріння рухаються, переміщаються і змінюють звичне положення. Та може це лише гра світла та тіні, спричинене ліхтарем?

–Яке моторошне місце, – прошепотіла Оксана.

–Неприємне, але тут ми зможемо зігрітися. Немає вітру, та й мало б бути тепліше. В печерах завжди температура вища.

–А, як нас знайдуть?

–Оглянемо печеру, а тоді повернемось і розпалимо багаття неподалік біля входу.

–Може не варто йти так далеко? – запитала дівчина.

–Чому? Невже тобі нецікаво?

–Цікаво. А, якщо тут щось живе?

–Що? Ведмеді у наших краях не водяться... – усміхнувся Марко, але враз його обличчя стало серйозним. – Ти не помітила, що тут, у Древньому лісі, ніколи не співають птахи і ніколи не бігають звірі? Хоч у інших місцях я бачив зайців, косуль і навіть кабанів. А про птахів я взагалі мовчу. Навіть взимку в будь якому лісі вирує життя. Але не в цьому. Тут завжди абсолютна тиша. Лише завивання вітру.

–Не звернула на це уваги, – знизала плечами Оксана. – Я тут взагалі вперше. І хотіла б забратись звідси як найшвидше. Від цього місця у мене мурахи по тілу. Цей ліс взагалі незвичний. Не дарма сюди люди боялись ходити. Думаю та потвора оселилась тут давно.

–Те створіння володіє не аби якими навичками, – закивав Марко. – Так голову крутить, що й не зрозумієш, уві сні ти знаходишся, чи на яву. Ще й міняє зовнішність. То воно кішка, то щось схоже на стару. В той день, коли ми знайшли Сніжинку, а Івнко втратив свідомість, він розповідав, що усю дорогу бачив дівчинку, яка йшла поруч з нами. А мізки, як братові закрутила? Це ж щось неможливе. Здається, немов би він осліп, чи бачить усе навкруги якось по іншому. Немовби мана на нього найшла.

–Як думаєш, на що здатна ця потвора? – прикусила губу Оксана.

–На усе. Згадай озеро і Петра.

–Пам’ятаю. Але виникає питання.

–Яке? – зупинився Марко.

–Якщо істота прибирає усіх хто їй заважає, так... як... – дівчина ніяково затнулась.

–Як заважав мій батько? Ти це хотіла сказати? – хлопець обернувся.

–Вибач, – Оксана опустила голову.

–Немає за що вибачатися. Я також задаю собі це питання. І я не маю на нього відповіді. Торкнувшись мене тоді, уві сні, потвора втратила руку. Як це сталось? Уявлення не маю. Ця зустріч була зовсім іншою. Істота закрутила мені голову. Зробила так, щоб я упав у прірву та замерз. Добре, що ти, мій янгол охоронець, врятувала мене.

Цього разу хлопець був відважніший. Він наблизився до дівчини і поцілував її. Поцілунок був короткий, до примітивного юнацький, але палкий та щирий.

–Дякую, – прошепотів Марко, відірвавшись від уст Оксани.

–Підемо далі? – дівчина опустила очі і зашарілась.

–Ходімо, – погодився хлопець. – У мене складається враження, що ця печера нескінченна. І де тут взялось стільки коріння?

Чим далі заходили Марко та Оксана, тим прохід ставав вужчим та звивистішим. Подекуди здавалось, що коріння оживало і хапало за одяг непроханих гостей. Дівчина відчула, як у її волосся вплелись неприємні вологі відростки. Вона зойкнула, мотнула головою і зупинилась.

–Марко, допоможи, – мало не заголосила Оксана.

–Спокійно, не рухайся. Зробиш лише гірше.

Хлопець присвітив ліхтарем і обережно звільнив волосся подруги. Оксана одразу підібрала його під шапку так, щоб не виглядало жодного пасма.

–Може не варто іти далі? – голос дівчини тремтів.

–Якщо ти цього хочеш, тоді повертаємось. Сядемо недалеко при вході і дочекаємось, поки за нами прийдуть, – в його словах вчувались розчарування, але Марко не міг тиснути на дівчину. Він розумів її. Адже у самого серце, здавалось, упало кудись в п’яти. – Повертаємось?

–Зажди, – Оксана вглянулась у пітьму. Цікавість брала гору над страхом. – Давай ще пройдемо трішки.

–Ти упевнена?

–Так.

Вони рушили далі. Йти ставало все важче і все незручніше. Між деяким корінням доводилось протискатись. Деяке перепліталось під ногами, через що, час-від-часу, і Марко, і Оксана перечеплялись. Дівчина вхопила вільну руку хлопця і міцно стиснула. Він відчував, що втомлюється. Переохолодження не пройшло без сліду.

–Не може такого бути, – зупинився Марко.

–Що трапилось? – перелякано запитала дівчина.

–Глянь.

Хлопець освітив ліхтарем усе навколо, щоб Оксана побачила усе сама. Коріння, яке росло далі, вкрилось памороззю.

–Може печера наскрізна і недалеко вихід? – припустила дівчина.

–Подивимось. Тут і справді стало значно холодніше.

Але другого виходу не було. Тунель привів у простору прямокутну кімнату. Тут на землі лежав сніг, а стіни і стелю вкривав іній. Марко розкрив рота від подиву. Оксана стала позаду хлопця і насторожено слідкуючи за світлом ліхтаря. Іній іскрився, переливався безліччю загадкових кольорів. Тут коріння, немов розійшлось, почало тулитись до стелі та стін.

–Чому тут так холодно? – запитала Оксана, обійнявши себе руками.

–Не знаю, – знизав плечами Марко.

–Таке враження, що мороз, якимось чином, забирається під одяг.

–От і зігрілись в печері, – саркастично закивав Марко.

–Може це прихисток тої потвори?

–Дуже на це схоже.

Хлопець перевів світло ліхтаря з стіни на підлогу. Усюди були кучугури снігу. Деякі насипи перевищували два метри, інші були зовсім невеликі. Марко підійшов до одного з них і торкнувся. Під нетовстим шаром снігу, який примнувся, було щось тверде.

–Цікаво, – сказав він.

–Що там? – знову виглянуло з-за спини Оксана.

–Зараз дізнаємось.

Хлопець провів долонею, змітаючи шар снігу, який залишився на рукавиці. З-під нього з’явився твердий гладкий предмет білого кольору, схожий на річковий камінь. По ньому розходились ледь помітні тріщинки і рівні подовгасті борозни. Марко обхопив предмет, впевнився, що він міцно не закріплений і потягнув на себе. Він мав округлу форму, але не був суцільний. Хлопець взяв предмет за виїмку і підніс навпроти ліхтаря. Та вмить він відсахнувся і випустив його з рук. Той покотився по засніженій долівці, залишаючи слід і зупинився у підніжжя одної з кучугур.