Розділ 29

Воно стояло нерухомо і вдивлялись на Анну, яка стискала в обіймах Іванка. Крижаний погляд істоти пронизував їх наскрізь. А вони заклякли, чи то від страху, чи то від несподіванки. Врешті Анна вийшла зі ступора.

–Іванко, вставай, – сказала вона. – Потрібно закрити двері.

Хлопець піднявся, але не зводив очей з непроханого гостя. А в цей час істота оголила гострі зуби в єхидній, чи то усмішці, чи то оскалі. Її тіло почало деформуватися і потвора стала набувати звичного вигляду. Вціліла рука видовжилась, як і пальці, біле волосся почало витись, немов у воді, ніс став довгим та крючкуватим. Не змінились лише холодні цибулясті очі.

–Ти ж знаєш хто я? – зашваркотіла потвора латиною. Її голос скидався на хрускіт льоду. – Ти вже впустив мене, ти вже належиш мені. І ми закінчимо те, що почали. Двері повинні відчинитись.

–Що воно говорить?

Погляд Анни бігав від онука до істоти і навпаки. Вона схопила хлопця за плечі і затрясла щосили. Але він не реагував. Втупився на потвору і закляк.

–Іванко!

Та все було марним. Хлопець навіть не кліпав повіками. Зіниці його розширились і жоден м’яз тіла не рухався.

Анна глянула на потвору. Та знайшлась сміхом і знову пролунав її огидний голос. Але цього разу українською мовою.

–Ви всього лиш дрібні людці, – сказала істота. – Звичайний інструмент у моїх руках. А для Перших ви будете не більше ніж їжа. Час настав.

Жінка швидко, як лиш дозволяв її вік, метнулась до дверей і зачинила їх. Анна закинула защіпку і крутнула кілька разів ключ у замку.

–Невже ти думаєш, що це тобі допоможе? – долинав голос ззовні. – Ти ж знаєш, тепер уже пам’ятаєш, що ми зустрічались. Колись, давно. Твій ненаглядний синочок вирішив кинути нам виклик. І, що з цього вийшло? Його осанки доїдають хробаки. Така ж доля чекає на усіх вас.

Анна прикрила рот долонями, щоб не зірватись з плачу на крик. Жінка розуміла, чого добивається істота. Та біль по втраті сина різав, завдаючи надзвичайно глибоких ран, по тих, які почали загоюватись, але все ще ятрились.

–Я знаю, що ти там, Анно. Знаю, що ти мене чуєш. Що ти будеш робити, коли повернеться твій чоловік? Вибір для вас, людей, очевидний. Ти пожертвуєш Микитою заради внука, але картатимеш, звинувачуватимеш себе у його смерті. А в підсумку все закінчиться так, як захочу я. Так, як це було завжди.

Жінка не знала, що має робити, але взяла себе в руки, змахнула сльози і підійшла до внука. Він так і стояв нерухомо, на тому ж самому місці. Анна ще раз потрусила хлопцем, тримаючи за плечі. Нічого не змінилось. Вона поклала свої долоні на обличчя Іванка. Хлопець відреагував – перевів погляд на бабусю і усміхнувся. Але це була не лагідна посмішка її онука, а перекривлена міна наповнена зверхністю та зневагою.

–Ти справді хочеш знати? – вустами ворушив Іванко, але голос лунав тої потвори. – Тож я тобі покажу. Покажу усе. Але тобі це не сподобається. Ха-ха-ха-ха-ха!

Регіт почав губитись десь вдалечині, усе навколо закрутилося, завертілось, а тоді світ зник, потемнів. Анна побачила свого сина.

Андрій дивився на Катерину, яка спокійно спала. Місяць за вікном кидав бліде світло на стіни кімнати. Він обережно поцілував дружину в щоку. Вона ворухнулась, але не прокинулась.

–Кохаю тебе, – прошепотів Андрій.

Він ще раз глянув на дружину, глибоко вдихнув, зітхнув і вийшов у іншу кімнату. Тут, кожен у своєму ліжку, спали Марко та Іванко. Так мирно та спокійно, нічого не підозрюючи. Андрій сів спочатку поруч з Іванком, поправив волосся, поцілував у лоба. Тоді це ж повторив з Марком.

–Може трапитись, що ти залишишся старшим мужчиною у домі. Я вірю, що тобі усе вдасться. А, якщо буде важко, допоможе дядько Микола, дідусь Микита чи Михайло Олексійович. Я уже пишаюсь тобою. Ти моя гордість, сину. Вибач, що доводиться ось так покидати вас, але це необхідність. Це мій обов’язок вберегти... вас... – Андрій витер, вологу від скупої сльози, щоку і пішов з кімнати.

–Куди ти, сину? – запитувала Анна, але він її не чув. Це була лише проекція минулого, образ який малювала уява. Або малювала істота в її уяві.

Андрій, перш ніж вийти, затримався в дверях. Було зрозуміло, що він вагається, не хоче йти. Але зробив цей крок. Вирішальний. У гаражі Андрій взяв наплічник, до якого була припасована невелика складна лопата і дві каністру.

А далі довга дорога до лісу. Анна слідкувала за тим, куди йде її син, бачила кожен його крок. Вона кілька разів окликала Андрія, кричала, просила, благала його зупинитись. Та він її не чув. Не міг чути, адже це було два роки тому. Це вже сталось. Потвора заставляла переживати Анну цю жахливу ніч. Ще раз відчути біль утрати. Ще й спостерігати це на власні очі. Істота це робила навмисне. А найгірше те, що Анна не могла з цим нічого вдіяти. Вона безсило спостерігала за тим, я її син іде на смерть. Жінка б воліла вибратись з цієї жахливої петлі, з цього марева, яке було таким, до болю, реальним.

Він зайшов у ліс. Тут, немов би місяць і зорі, які ясно палали на небі до того та освітлювали усе навкруги, осипаючи сріблом, згасли. Абсолютна непроглядна пітьма оповила усе навколо. Андрій увімкнув ліхтарик, який заздалегідь закріпив ремінцями на голові, адже руки були зайняті, і пішов далі. Повільно, але упевнено. Крок за кроком.

Анна чітко бачила, як нога його сина ступила на побіліле, вкрите памороззю опале листя. Але, як таке могло бути? Надворі рання осінь. Удень температура подекуди підіймається вище двадцяти градусів. А заморозками і не пахло. Навіть рано-вранці.

–Все ж ти повернулось, – зупинився Андрій і зітхнув, дивлячись під ноги.

Жінка зараз би схопила його за плечі і зупинила, потягла назад, не дозволила б піти в той проклятий ліс. Але він не зупинявся. Під ногами хрустіла трава, яка перетворилась на бурульки, що стирчали вгору. Дерева також окутав товстий шар інію. А далі землю почав вкривати справжній сніг. І чим глибше у ліс заходив Андрій, тим снігу ставало більше.