Розділ 28

Петро Іванович відсторонив дівчину, яка занадто наблизилась до обриву. Він бачив бліде, полотняне обличчя хлопця і руку, яка безвільно лежала на поверхні снігу. Бровко лаяв безперестану і, час-від-часу, підбігав до господаря, хапав його за рукав куртки, намагаючись розбудити. Та усі намагання собаки були марними. Марко не подавав ознак життя.

–Потрібно спуститись до нього, – голос Оксани дрижав.

Петро Іванович оглянув усе навколо, але не знайшов місце, яке б було підходящим для спуску. Тоді він подивився на наручний годинник і невдоволено втягнув повітря крізь зуби.

–Якщо спустимось в кар’єр, не зможемо з нього вийти у сторону нашого села. Він має форму довгої витягнутої дуги і веде все далі і далі у ліс. А по той бік немає жодного населеного пункту на десятки кілометрів. Лише болота.

–Що ж робити? – запитала дівчина.

–В першу чергу потрібно спуститись і... – Петро Іванович зітхнув, – переконатись, що... а тоді намагатись зігріти його. Хто знає скільки часу він тут лежить.

–Я знаю, як надавати першу допомогу при обмороженні. Нас учили на уроках.

–Це добре, але, якщо тобі вдасться спуститись, як я залишу вас удвох? Темнітиме незабаром. І відпустити тебе саму назад до села, за допомогою, також небезпечно, – історик все ще озирався, намагаючись прийняти правильне рішення, але схоже не міг його знайти.

–Можна? – запитала Оксана.

–Що саме?

–Ваш ранець. Що у ньому?

–Нічого особливого. Сірники, термос з чаєм, ліхтарик, ніж і невеликий перекус. Думав узяти мотузку, але... – він знизав плечами.

–Дайте його мені.

Петро Іванович зі здивуванням дивився на дівчину, але зняв ранець і подав їй. Оксана вхопила його, відійшла на кілька кроків ліворуч, кинула наплічник на сніг, сіла на нього, відштовхнулась та поїхала вниз.

–Що ти..? – не встиг навіть вимовити історик.

Та було пізно. Дівчина, немов на санчатах, помчала по крутому схилу, невпинно набираючи швидкість. Внизу вона втратила рівновагу і занурилась у кучугуру, але швидко підвелась на ноги, обтріпуючи з себе залишки снігу. Оксана наморщилась і оглянула уважно рукавиці. Вони були всіяні дрібними піщинками.

–У тебе все гаразд? – почулось згори.

 Оксана, не без зусиль, викарабкалась із замету і гукнула:

–Усе гаразд! Ідіть за допомогою!

–Трястя. – вилаявся сам до себе Петро Іванович. – Як Марко!?

Оксана кинулась до хлопця, відкинула шарф, який закривав мало не усе його обличчя і припала вухом до його вуст. Вона не могла зрозуміти, не могла вловити його дихання.

–Марко, благаю тебе, – прошепотіла дівчина.

Петро Іванович нетерпляче чекав на горі, заламуючи руки, і благав, сам не знаючи у кого, щоб хлопець був живий.

–Дихає! Він дихає! – піднялась Оксана. – Ідіть, я знаю, що робити!

Історик закрутив головою, сплюнув і пішов. Вибору не було. Дівчисько, своїм вибриком, не залишило його.

–Ти врятував його, пелехаю, – дівчина скуйовдив шерсть Бровка. – Ти весь цей час зігрівав Марка.

Собака замотав хвостом, намагаючись лизнути своїм шаршавим язиком обличчя Оксани. Дівчина почала розгортати сніг навколо Марка і обережно знімати його з хлопця. Він не рухався, але поруч з обличчям Оксана почала помічати невеликі клуби пари. Вона витягла з ранця термос. Він ще залишався теплим, хоч і незначно. Дівчина припідняла голову Марка, налила чай у кришку-чашку і притулила до його вуст. Хлопець мляво застогнав.

–Марко, це я, – Оксана зняла рукавиці і притулила теплу долоню до холодного обличчя хлопця. – Пий. Потрібно пити. Потрібно зігрітися.

Марко, не відкриваючи очі, сьорбнув зігріваючого напою.

–Ще. Пий ще, – приговорювала дівчина.

Хлопець зробив ще один ковток і розплющив очі. Він задер голову, намагаючись побачити хто позаду.

–Оксано? – прошепотів він.

–Нарешті, – зітхнула дівчина.

Аж тепер вона побачила, що з-під шапки, на скроні, видніється застигла кров. Дівчина насупилась, розтираючи її залишки на пальцях.

–Що з тобою трапилось? – запитала вона.

–Де Іванко? І де та… потвора, що була… з ним?

Його язик заплітався. І Оксана, не одразу зрозуміла, що має на увазі Марко.

–Про кого ти говориш?

–Сніжинка – це нечисть во плоті. Вона... кудись повела Іванка. Я не зміг... не зміг...

–Все буде добре. Пий.

Вона заспокоювала хлопця, хоч і сама не до кінця вірила, що з Іванком усе добре. Але зараз потрібно було рятувати Марка. Те, що він очуняв, був хороший знак, та все ж не гарантувало, що далі усе буде добре.

–Зможеш самотужки тримати кружку? – запитала Оксана.

–Думаю так, – кивнув той.

Дівчина зняла із себе куртку і вкрила нею Марка.

–Що ти робиш? Замерзнеш.

–Грійся. У мене стільки справ, що я й не відчую. А, як усе зроблю, обов’язково заберу назад.

Оксана, хоч і неоковирно у снігоступах, та бігала по лісу досить спритно. Вона збирала хмиз, який не присипав сніг і зносила його на купку та складала поруч з Марком. Тоді присіла, поскладала сухе гілля пірамідкою, попередньо вклавши всередину шматок газетного паперу і підпалила.

–Зараз зігрієшся. Невдовзі стане тепліше.

–Я рук та ніг зовсім не відчуваю.

–Потерпи трішки. Дай но тобі чаю наллю ще. Теплого потрібно пити якомога більше.

Вогонь робив свою справу. Марко почав відчувати, що зігрівається. Холод, хоч і повільно, та все ж покидав його тіло. Пальці все ще були онімілі. Не помагала навіть кружка наповнена теплим чаєм.

–Одінь куртку, – сказав хлопець. – Мені уже значно тепліше. А ти замерзнеш. Як би ми не хотіли, але допомога прибуде за години три-чотири. Не швидше.

–Тобі справді краще?

–Так.

Оксана оділа верхній одяг і сіла поруч з Марком, на ялинове і соснове гілля, яке вдалось наламати дівчині. Їм у ногах вмостився Бровко і поклав голову на ноги господарю, втупивши у нього добродушний погляд. Марко розповів Оксані, в усіх подробицях про те, що з ним трапилось цієї ночі. Дівчина ж похвалилася своїми досягненнями та відкриттями. Про смерть хлопцевого батька також не змовчала.