Розділ 27

Петро Іванович закинув на плече снігоступи, взяв палицю з примотаною до неї металевим штирем. Він перевірив чи термос, наповнений гарячим чаєм, знаходиться у наплічнику і рушив до хвіртки. Але не встиг покинути подвір’я, як дорогу йому перегородила Оксана. Її важке часте дихання супроводжувалось густими клубами пари.

–Куди ти так спішиш, юна панно? – звів брови історик.

–До вас...

–Навіть так?

–Ви кудись зібрались? – зміряла поглядом Петра Івановича дівчина.

–Так, – кивнув він. – Долучаюсь до пошуків хлопців. Микола, дядько Іванка та Марка заходив. Просив допомогти. Люди, за ніч пошуків, ледь на ногах тримаються. Потребують перепочинку. То, що ти хотіла?

–Учора ви згадували про камінь, який знаходиться у шкільному музеї. Я б хотіла на нього подивитись.

–Думаєш, це якось допоможе у пошуках хлопців?

–Не знаю. Але глянути мушу. Я розумію, що вам важко повірити у щось надприродне, та все ж...

Оксана дивилась на Петра Івановича настільки благальним поглядом, що той махнув рукою і сказав:

–Нехай буде по твоєму. Я тебе заведу у школу і залишу ключі. Усе замкнеш і як слід перевіриш, якщо я не повернусь. Чи, можливо, ти маєш якісь здогадки, щодо того де можуть бути хлопці?

–Маю, – кивнула дівчина. – Хотіла лише упевнитись.

–Кажи, я слухаю, – кошлаті молочно-білі брови історика зійшлись на переніссі.

–Іванко з Марком знайшли сніжинку у Старому лісі. Вони мені розповідали. І я вам скажу, що обставини досить дивні. Вам так не здається? Кішка посеред лісу.

–Погоджусь з тобою, що це нетипово.

–Але? – буркнула невдоволено Оксана.

–Що, але?

–Ви ж хотіли продовжити словом: «але». Тож я запитую – що але?

Петро Іванович хмикнув. Кутик його рота припіднявся в імітації усмішки.

–Кішка – кар’єр, камінь – кар’єр, мертві люди – кар’єр. А селяни здавна остерігались того місця і намагались не потикатись туди. Не забагато збігів? – не вгавала дівчина

–Ти хочеш сказати, що Марко та Іванко могли піти туди?

–Безумовно могли.

–Микола також про такий варіант думав, але, дійшовши до окраїни села, не побачив жодного сліду, який би вів до лісу. А від учора, не впала жодна сніжинка, – Знизав плечами Петро Іванович, розводячи руки у сторони мовляв: «що тут поробиш»?

–Вони можуть бути там. А, щодо ключів від музею – поки що, вони мені не потрібні. Я хочу переконатись, що написи на кулоні Сніжинки схожі з написами на камені.

–А, що далі?

–Якщо мої підозри здійсняться, піду у Старий ліс. На пошуки, – твердо відповіла Оксана.

–Сама? – здивувався Петро Іванович.

–Якщо доведеться, то так.

–О це вже ні, – замотав головою історик. – Марко уже пішов самотужки. Достатньо зниклих дітей. Якщо тобі уже так не терпиться, тоді ходімо. Годі час гаяти.

Музей знаходився у школі на цокольному поверсі. Петру Івановичу довелось добряче постаратись, щоб під його задум виділили приміщення. Це зараз він досвідчений учитель. А тоді, тридцять років тому, був ще зовсім молодим. Його ідеї не підтримували, а дехто навіть висміював. Мовляв – кому в невеликому селі потрібен музей? Та все ж із часом, молодому історику, вдалось отримати один з кабінетів. А з часом він оформив музей і розмістив у ньому багато цікавих речей. Кілька разів приїжджали районні телевізійні канали, а одного разу навіть обласний. Про музей також писали у різних газетах. Що для невеличкого села було явним визнанням.

–Прохолодно тут, – потер руку об руку Петро Іванович, увійшовши у приміщення музею. – Поки дітвора на канікулах, котельня працює на половину своєї потужності. Клята економія.

–Та це нічого. Ми тут ненадовго.

Оксана витягла з кишені конверт із світлинами і підійшла до каменю. Це була велика і масивна глиба зі склепінчастим верхом. Заввишки вона сягала двох метрів. По розповідях Петра Івановича і Василя Васильовича, дівчина зрозуміла, що камінь доволі громісткий. Але на яву він був просто вражаючих розмірів.

Оксана боязко торкнулась до нього. Поверхня каменя виявилась абсолютно гладкою. Заглибини утворювали безліч ліній, які перетинались і перепліталися між собою, утворюючи дивні візерунки. Дівчина кілька разів перевела погляд з каменя на фотографію та навпаки і ахнула.

–Вони ідентичні.

–Дай но, – витягнув з внутрішньої кишені куртки окуляри Петро Іванович і посадив їх на ніс. – А й справді. І напис на кулоні зроблений тим же стилем письма, що й на камені.

Просто посередині глиби красувались видовжені букви з дивакуватими заокругленнями і завитками. «OSTIUM» було написано на камені.

–Це ж воно, – мало не вигукнула Оксана.

–Що, воно?

–Ось, – дівчина вказала на зображення кулону на світлині і напис: «et qui aperit ostium». – Це той же напис. Бачите?

–Так, – кивнув історик.

–Василь Васильович переклав це речення. Те, що відчиняє двері, означають ці слова. Відповідно на камені написано «двері».

–Цікаво, – потер небрите підборіддя Петро Іванович.

–Як вам такі співпадіння? – глянула на історика дівчина.

–Дивні, твоя правда, але...

–Я зрозуміла, – махнула рукою Оксана. – Давайте, спочатку, спробуємо знайти хлопців. А вже тоді будемо шукати раціональні пояснення.

–Ти дивись, яка премудра, – усміхнувся Петро Іванович.

–Яка уже є, – знизала плечами дівчина, хитро усміхаючись. Вона відійшла на кілька кроків і сфотографувала камінь.

Петро Іванович вказівним пальцем поправив окуляри, ще раз уважно подивився на написи на камені і на кулоні, причмокнув та прикусив губу. Щось, все ж, не вкладалось в його голові, ламало звичний світогляд. І хоч він, щосили, гнав геть від себе думки про надприродне, намагаючись переконати себе у тому, що пояснення знайдеться, варто лише порозкинути мізками. І усе стане на свої місця.

–То що, ходімо? – вирвала із роздумів історика Оксана.

–Що? А, так... А ти куди зібралась?