Розділ 25

Василь Васильович сидів на лікарняному ліжку поруч з тумбою і ласував мандарином. Приємний запах розносився по всій палаті. Всередину увірвалась Оксана, жадібно ковтаючи повітря.

–А от і наша юна пані, – усміхнувся Петро Іванович.

Дівчина глянула на годинник і обперлась руками на коліна.

–Встигла... – не то запитала, не то ствердно сказала дівчина.

–Вочевидь, що так, – звів брови Василь Васильович.

–Невже ти думала, що ми тебе залишимо у місті? – склала руки, немов до молитви старенька.

–Вдалось щось цікавого знайти? – поклав черговий шматок цитрусу до рота Василь Васильович.

–Ще не знаю, – демонстративно покрутила книгою Оксана. – Коли прочитаю, щось можна буде сказати напевне.

–Наполегливість обов’язково дасть плоди, – сказав Петро Іванович.

–Дуже на це сподіваюсь, – зітхнула дівчина. – Правду кажучи, мене зацікавив у цій книзі один запис, точніше заголовок розділу: «Трагедія поруч з Древнім лісом». Ви щось про це знаєте?

–Є такі історії, але це все на рівні легенд, – знизав плечами Петро Іванович. – Перша історична згадка про наше село датується одна тисяча сімсот вісімдесят восьмим роком. Саме ця дата вважається роком заснування. Але на цій території люди жили і до того. На полях і городах селяни й досі знаходять старі знаряддя праці, частини посуду і навіть залишки старих будівель. Був час, на початку дев’яностих, коли я намагався спонукати до розкопок, хоча б на рівні області. Але усе закінчилось у кулуарах і в кабінетах чиновників. На все потрібні гроші, а їх, як завжди брак. А особливо, коли ті, що при владі не бачать перспективи і собі нажитись. Тому я самотужки почав займатись цим ділом. Створив музей і почав збирати у мешканців села знайдені цікаві речі. Я написав кілька статей у районну газету, але вони загубились у архівах нікого так і не зацікавивши. Одна навіть вийшла у обласній. Але... Отже, до чого я веду – люди на цій території точно жили до року офіційного заснування села, але куди вони поділись, ніхто не знає. Цю книгу я читав. Її автор стверджує, що трапилась якась трагедія, хвороба чи щось такого типу. І це стосується усіх сіл поблизу Древнього лісу. Але це не було нікому цікавим за Радянського Союзу, нецікаво і тепер.

–Лише такі вперті ентузіасти намагаються докопатись до нікому непотрібної істини, – витер руки об рушник Василь Васильович.

–Хтось же мусить. А історію рідного краю не менш важливо знати, ніж історію власної держави.

–Невже вас це все не дивує? – насупилась Оксана.

–Що саме? – мало не в один голос запитали чоловіки.

–Те, що ціле поселення, чи навіть село кудись пропало.

–Таке траплялось у історії людства безлічі разів, – хмикнув Петро Іванович. – Війни, хвороби, переселення через засухи чи паводки. Це досить поширене явище.

–Ви дорослі, такі прагматичні, – закивала зі сторони в сторону дівчина.

–В сучасному світі немає місця для надуманих див, – сказав Василь Васильович. – Все має раціональне пояснення. Потрібно лише уважніше, прискіпливіше придивитись. Всього лиш.

–Хочете сказати, що науці уже все вдалось пояснити?

–О ні. Далеко не все, але з плином часу те, що здавалось дивом для попередніх поколінь, отримало цілком наукове підґрунтя. Я не говорю навіть про кілька сотень років, коли люди і близько не знали будову Сонячної системи. Моя мама у дитинстві не могла навіть уявити, що мало не кожна людина зможе спілкуватись через телефонні апарати, з’єднані між собою дротами. Це я не говорю про телебачення. А тепер з’являються сотові телефони і вже за якихось десять, двадцять років усі будуть мати змогу зв’язуватись один з одним будь де і будь коли. А скільки ще незвіданого? Тому, я з тобою повністю згоден – ще багато загадок навколо. Але вони мають цілком раціональне пояснення. Річ у тому, що ми ще його не знайшли.

–А я про що? – задоволено усміхнулась Оксана. – Тим паче, я маю дещо цікаве.

Дівчина витягла з кишені конверт з фотографіями і простягнула Василю Васильовичу. Він по черзі переглянув їх, глянув на Оксану і запитав:

–І що я тут мав би побачити?

–Слід, – здивувалась дівчина. – Невже він не видався вам дивним. Чи може знаєте, хто може такий залишити?

–Будь хто, хто має хоч краплю фантазії.

–Марко помітив його поруч з роздертим на шматки Мурчиком, – обурилась Оксана. – Думаєте ми самі його зробили?

–Дай но гляну, – простягнув руку Петро Іванович.

Історик з цікавість розглядав світлини, уважно вдивляючись у них. Він перекладав їх уже по третьому колу.

–Петре, що тебе так зацікавило? – запитав Василь Васильович. – Невже відбиток?

–Кулон.

–Що з ним не так?

–Я уже його бачив. Чи швидше за все щось подібне до нього. Гравірування і написи такої ж форми. Я переконаний.

–Де? – мало не вигукнула Оксана.

–У шкільному музеї.

–Щось знаєте про нього?

–Правду кажучи, ні. Але я і не особливо цікавився. Давненько це було. Років з двадцять минуло. Потрібно переглянути записи, – задумливо потер підборіддя Петро Іванович.

–Це ти про що? – запитав Василь Васильович.

–Пам’ятаєш той камінь, який вивернули ковшем трактора на старому кар’єрі? Та велетенська глиба з людський ріст.

–Ту, що ми ледве заволокли у твій музей? Знадобилось вісім людей і дві пари коней. Як таке забути?

–Пам’ятаєш, як вона виглядає?

–Та не дуже, – знизав плечами Професор. – Лиш те, що на ній є якісь графічні зображення і написи латиною.

–Це вже цікаво, – втрутилась в розмову Оксана. – Можна подивитись на цей камінь?

–Звичайно, – кивнув Петро Іванович. – Гаразд, нам час їхати.

–Тримайте мене в курсі справи, – з ображеним виглядом сказав Василь Васильович.

–Ну, якщо уже наш Професор зацікавився, то справа варта того, – усміхнувся історик, тиснули руку товаришу. – Виздоровлюй.

–Щасливої дороги.

Старенька обійняла сина і поцілувала його на прощання.