Розділ 23

Це був важкий ранок. Думки роїлись в голові, немов навіжене. І всі, як одна, нехороші. Жахливі сни, які так підозріло перепліталися з реальністю, не відпускали. Анна згадала їх усі. Повернулись навіть ті, які приходили до неї двадцять років тому.

«І, як взагалі таке можна було забути?» – майнуло в голові.

Та десь в глибині свідомості Анна знала. Знала, що це діяння потвори. Та найгіршим було те, що жінка ніяк не могла згадати, чим усе закінчилось тоді, багато років тому. І жах натиснув важким тягарем. Ні, Анна не боялась за себе, не переймалась собою. Вона думала лише про внуків. Жінка знову мимоволі торкнулась шрамів.

«Що може зробити створіння на яву, якщо через сон вона впливає фізично на людину?»

Анна поралась біля худоби, але кожних двадцять хвилин бігала до телефону, щоб дізнатись, щось нове від Катерини. Та всі надії, які жевріли у її серці, розбивались об сльози невістки. Жодного з хлопців досі не знайшли. А холод на дворі брався такий, що при кожному вдиху, здавалось, що легені вкриваються кригою зсередини.

Жінка, стримуючи сльози, положила слухавку і пішла на двір. Та на порозі, вона різко зупинилась, застигла на місці. Її погляд зустрівся з поглядом Іванка. Він увесь трясся від холоду, а сльози на щоках перетворились на крижинки.

–Іванко! – кинулась до онука Анна, але в якийсь момент зупинилась, придивляючись чи немає поблизу кішки.

–Бабусю, – шмигнув носом хлопець.

–Де ж ти був, дитино?

Бабуся обійняла хлопця, притиснула міцно до себе і почала цілувати у холодні щоки. Тоді встала і повела його до хати. Одяг на Іванкові промерз, став твердим і вкрився інієм.

–Баб... Бабусю, – зуби хлопця несамовито цокотали.

–Зараз, зараз ми тебе зігріємо. Чаю тобі гарячого зроблю.

Іванко, з допомогою Анни, скинув одяг. Руки його почервоніли, а пальцями він ледве міг ворушити. Дрижаки пробирали тіло хлопця наскрізь. Анна вклала онука в ліжко, вкрила периною і одразу взялась дзвонити невістці. Від новин, Катерина аж вигукнула в телефонну трубку. Але тоді знову заридала. Марко так і не повернувся. Люди, які шукали Іванка цілу ніч, ледь на ногах тримались від утоми. Але дядько Микола не полишав намагань. Також до пошуків долучився і сусід Михайло.

–Зігрівся трішки? – поклала трубку на місце Анна.

Іванко злегка згідливо кивнув.

–Зараз чаю зроблю і ти мені усе розповіси. Гаразд?

–Так.

Анна побігла на кухню, а коли повернулась з гарячим запашним напитком, як слід приправленим травами, Іванко уже мирно спав. Жінка зітхнула, поставила чай на стіл і взялась оглядати хату. Коли вона побачила внука одного, кішки не було. Але знаючи, що собою являє, на перший погляд мила тваринка, вирішила перестрахуватися. На щастя потвора не знайшлась, ані у хаті, ані на подвір’ї. Та пильність втрачати не можна було. Нечисть, якщо уже причепиться, то просто так її не позбудешся. Хто, хто, а Анна це розуміла. Вона була, хоч і дрібною ворожкою, чи правильніше сказати – знахаркою, але природу темних сутностей знала. Чула про них з дитинства від бабусі та мами, але ніколи не думала, що зіткнеться з ними на яву. Вони залишались для неї персонажами моторошних історій з далекого дитинства. Та все ж Анна завжди вірила у їхнє існування. Навіть відчувала, що вони є. До тепер жінка не надавала своїм відчуттям особливого значення. Вони здавались незначними і далекими до того, щоб стати матеріальними, справжніми. Та події останніх днів усе змінили. Якимось чином потвори пролізли у світ людей і загрожують її сім’ї. А можливо й не тільки.

Анна сіла поруч з Іванком, поправила його волосся, яке упало на очі і якийсь час спостерігала за спокійним сном онука.

«Тут він у безпеці» – думала вона. А можливо лише хотіла, щоб так було? Принаймні Іванко зараз у теплому ліжку, а не на вулиці на тріскучому морозі. Але інший її внук кудись пропав. Та надія залишалась. Якщо молодшому вдалось якось пережити ніч і доплентатись аж сюди, то Марко точно мав би впоратись. Так, надія жевріла.

Іванко прокинувся пізно ввечері. Врешті його обвітрене і приморожене обличчя набуло здорового вигляду, а на вустах майнула коротка усмішка. Анна всміхнулась у відповідь.

–Привіт, Бабусю.

–Виспався?

–Так, – кивнув хлопець. – Щось трапилось?

–З чого ти це взяв?

–У вас вигляд сумний.

Анна важко зітхнула.

–Ти пам’ятаєш де був попередньої ночі? – запитала вона.

–Де був? – задумався Іванко. – Не думаю...

–А, що ти пам’ятаєш?

–Я посварився з Марком, штовхнув його і побіг. А далі... – очі хлопця перелякано забігали зі сторони сторону. – Було дуже холодно. Так холодно, що здавалось ніби моя шкіра от-от трісне від морозу. Я вийшов із лісу і зрозумів де знаходжусь. Як лиш міг швидко, я пішов до вашого дому. Здавалось, що не дійду. Кожен крок був таким болісним... Що трапилось, Бабусю?

–Ти загубився. Мало не всі люди з села тебе шукали. Але ти, якимось дивом, прийшов сюди.

–Це все?

–Нажаль ні, – опустила голову Анна. – Марко пішов тебе шукати і сам загубився. Ти не зустрічав його?

–Ні. Ніби ні. Його ще не знайшли?

–Не знайшли, – жінка ледь стрималась, щоб не заплакати.

–Це моя вина, – сльози забриніли на очах Іванка. – Це все через мене. Марко заблудився, Сніжинка я також десь загубив, хоч добре пам’ятаю, що виходив з подвір’я, тримаючи її на руках.

Анна аж пересіпнуло від одної лише згадки про кішку. Вона хотіла підвести розмову до обговорення Сніжинки, але внук зробив це сам.

–Розумієш, Іванко, твоя домашня улюблениця далеко не те миле...

Почувся стук у двері. Три коротких, але гучних удари. Анна розгублено глянула на двері. В селі, зазвичай, чи то сусіди, чи то односельчани, після стуку заходять у хату. А незнайомці і вдень з’являються зовсім нечасто, а у таку пору доби і поготів. Ніхто так і не увійшов, і не прочинив двері.

–Хто це? – запитав Іванко.

–Уявлення не маю.