Розділ 22

Тиша на дворі нагадувала ту, яка була уві сні Марка. Через це хлопцеві було якось не по собі. Він роззирнувся, намагаючись зрозуміти чи все, що відбувається є справжнім. Погляд зупинився на Бровкові. Собака дивився в очі господарю і дружньо вимахував хвостом.

–Чортівня якась навкруги. Тобі так не здається, друже? – Марко занурив руку в густу шерсть Бровка.

Той у відповідь гавкнув, немов би погодився зі словами господаря. Це трохи заспокоїло хлопця. Лай розвіяв, розчинив зловісну тишу.

–Ходімо.

Маркові і зовсім відлягло, коли він почув скрип снігу під ногами. Хлопець вимкнув ліхтарик, адже ніч була досить світлою. У лісі він ще пригодиться, а тут й так все видно.

Марко зупинився, вглядаючись на сніг, що переливався, іскрився у місячному сяйві, заворожуючими кольорами. Хлопець не помилився. На поверхні були відбитки. Неважко було здогадатись, кому вони належали. Після дивного, такого близького до реальності сну, лиш тільки відкривши очі, Марко знав куди має йти. Він ні на мить про це не задумувався. Але тепер, побачивши сліди залишені Іванком, думки заклубились у голові. Та ще більше їх з’явилось, коли прийшло усвідомлення, що сліди знаходились лише на поверхні. Марко глянув на свої ноги. Він навіть у снігоступах глибше провалювася, а Бровкових лап і взагалі не було видно. Але, як би не було страшно, хлопець рушив далі. Він розумів, що брат зараз може бути посеред лісу у такий мороз. А гірше всього, що поруч з ним, напевне, є кішка, а можливо й та істота з його марень.

–Бісівщина, це ж вона і є, – нахмурився Марко, згадавши свій сон-мариво. В пам’яті виринув кулон, який був на шиї у потвори. Хлопець глянув на Бровка і сказав: – Сніжинка – це і є та істота, це і є зло. Недарма з її появою усе пішло шкереберть. Навіщо я тоді витяг ту кішку з кар’єру? Ходімо, хутчіш, Іванко в небезпеці.

Сліди вели просто до чорних дерев, які виднілися на горизонті. Далі вони звивались поміж них і тяглись до кар’єру, до Старого лісу. Марко зупинився на межі, глибоко вдихнув, проганяючи страх і набираючись наснаги. Тут не було визначеного кордону, де закінчується звичайний, а де починається Старий ліс. Межа була умовною. Принаймні так вважалося. Але зараз хлопець її чітко бачив, чи усвідомив, що це вона. Поруч зі слідами, які залишив Іванко з'явились ще одні. Марко був переконаний, що вони ідентичні з тим відбитком, який був у садку, поруч із понівеченим тілом Мурчика. Усі пазли остаточно склались в його голові. І від цього стало ще тривожніше. Та це було не все, що турбувало Марка. Написи на кулоні набули нового сенсу. Якщо спершу їх переклад був, радше, цікавою грою, то тепер написані латиною слова, те й діло лунали у хлопця в голові: «prinsipes mundi, qui primum» – «володарі світу, які є першими» та «et qui apariet ostium» – «той хто відчиняє двері». Що це за двері і хто ті володарі світу? Яка ще нечисть намагається проникнути у світ людей і на що вона здатна?

Марко переступив ту невидиму межу і одразу відчув це. Темрява тут стала, ніби густішою, якоюсь важкою та гнітючою. Повітря набрало, якоїсь дивної ваги і терпкого присмаку. Мороз забрався за шкіру і пробіг по тілу, від кінцівок ніг до кінцівок рук. Усе навколо, здавалось, стало не просто холодним, а крижаним. Бровко гавкнув вслід господаря, метаючись туди-сюди. Лай хлопцеві здався таким далеким, немов би лунав десь зі села. Марко оглянувся. Собака стояв позаду за якихось три метри позаду.

–То ти йдеш?

Бровко оглянувся, заскавулів, та все ж наважився піти слідом. Марко витягнув з кишені ліхтарик і увімкнув його. Промені світла прорізали пітьму, розігнали її. Від цього стало якось легше. Тепер хлопець добре бачив сліди залишені братом та потворою і йшов, тримаючи їх у полі зору. Крок за кроком, погружаючись у сніг все глибше і глибше, Марко долав цей шлях. І справді, сніг почав видаватись в’язким, немов багнюка, якась болотиста трясовина. Ноги стали важкими, ніби до кожної із них прив’язали по важезній гирі. Та це ще було не все, що обтяжувало шлях. За деякий час, хоч Маркові здавалось, що він іде уже цілу вічність, здійнявся вітер. Він бив просто у обличчя, засипаючи очі дрібним гострим снігом, який підіймав у повітря. І в яку б сторону хлопець не намагався повернути голову, крижинки сікли незахищені щоки, залітали у рот, осідали шаром льоду на носі, губах та підборідді. Довелось підняти шарф так, щоб відкритими залишились лише очі у тонкому прорізі. Вперше Марко був задоволений з того, що взяв із собою шарф, носити який ніколи не любив.

Хлопець примружився, вглядаючись в далечінь. Поміж чорних дерев-велетнів майоріли якісь постаті. Марко намагався долонями прикритись від набридливого снігу, щоб хоч якось розгледіти хто ,чи що знаходиться попереду. Та все було марним. Лише темні тіні. Він опустив голову і, зі здивуванням для себе, помітив, що сліди залишались чіткими, немов би й не було цього неприємного вітру, який безжально метав снігом. Марко оглянувся і розчаровано зітхнув, ковтаючи слину. Позаду стелилась абсолютно незаймане покривало снігу. Усі сліди замело з кінцями. І скільки б хлопець не намагався знайти їх, махаючи ліхтариком вправо і вліво, все було марним.

–Куди ж ти ведеш мене, потворо? – прошепотів він радше сам до себе.

Бровко тримався поруч, одразу біля правої ноги, не відходячи ні на крок. Собака, хоч якось, підтримував моральний дух хлопця. Усе навколо гнітило і не вселяло надії. Можна було б піти назад, знайти дядька Миколу і повернутись назад цілою пошуковою групою. Але Марко знав, відчував десь у глибині душі, що такі намагання будуть марними. Створіння уже не відпустить його, не дозволить вийти з цього проклятого лісу. Тому він йшов залишеними слідами, які, безумовно, вели в пастку. Долав шлях, не зважаючи на труднощі. І вже невдовзі світло ліхтаря вирвало з пітьми Іванка. Він стояв за якихось п’ять метрів, рівно, навіть струнко, просто попереду.

–Іванко! – гукнув Марко, але його слова підхопив порив вітру і відніс кудись у крони темних дерев, які натужно хитались і зловісно скрипіли, немов би стогнали і плакали.