Розділ 21

Як же вони пекли. Через сон важко було зрозуміти ці відчуття наповну. Чи можливо, це було на яву? На груди давив пудовий камінь, через що дихати було неможливо. А горло стискали невидимі пальці-клешні.

Анна сіла в ліжку, жадібно ковтаючи повітря. Вона спонтанно ловила себе за шию, немов би намагалась скинути невидимі пута.

–Що трапилось? – з просоння пробурмотів Микита.

–Неспокійно якось мені.

–Щось болить?

–Не знаю... ніби ні...

–Лягай. Поcпи ще, – повернувся на інший бік чоловік.

–Зараз...

Анна почала оглядатись навколо. Щось її бентежило, щось глодало зсередини. Вона ще раз глянула на чоловіка. Він уже спокійно сопів, закутавшись в ковдру. Усе було ніби звичним, та щось не давало спокою. У печі мляво миготів вогонь, граючи тінню і світлом. Поруч з ліжком стояв стіл, на якому знаходився годинник, телефон і настільна лампа. Анна придивилась до циферблату, але світла, для того, щоб побачити, яка година ,було недостатньо. Жінка увімкнула лампу. Стрілки вказували на п’яту годину, п’ять хвилин.

–Чого тобіііііі неееееее спитьсяяяяяяяя...

Слова Микита попливли, розтягнулись, стали незрозумілими і розтанули у повітрі. Анна не одразу зрозуміла, що відбувається. Її чоловік ворушив устами, але намарно. Жоден звук не вирвався назовні. Анна підвелась і знову розглянулась, намагалась узяти в руку годинник, але він, немовби прослизнув крізь пальці. Жінка з недорозумінням глянула на правицю. Спробувала підняти телефонну трубку, але ситуація повторилась. Марно. Вона перевела погляд на чоловіка. Він все ще намагався щось сказати. Анна запримітили, що у кімнаті стоїть абсолютна тиша. Навіть таке звичне цокання годинника не було чутно.

–Невже? – свій голос жінка почула.

Тепер сумніву не було – це сон. Один з тих снів, які їй снились багато років тому, один з тих, який вона бачила нещодавно. О, так, Анна згадала. Згадала і жахнулась. Хотілось кричати, голосити від страху і безпорадності.

–Воно повернулось, – приреченим голосом прошепотіла Анна, торкаючись шрамів на шиї. – Воно повернулось...

Жінка ще раз глянула на ліжко. Вона лежала на ньому в цю мить. Заснула напівсидячи, очікуючи дзвінка від Катерини. А Микита беззвучно, рухаючи губами почав блідніти, ставав прозорим, поки не розчинився, зник. Інакше і бути не могло. Він, лиш дізнавшись про те, що Іванко пропав, запряг коня у сани і подався на пошуки.

–Чого ж ти намагалась досягти, потворо? – запитала Анна.

Вона була переконана, що це її рук справа. Ілюзія чоловіка, повинна була відволікти жінку, залишити у ліжку спати.

«Але для чого? – майнуло в голові. – Іванко».

Анна пішла до дверей. Її рука ще не встигла лягти на клямку, як вони прочинились. У кімнату, галасуючи і сміючись, забігли два хлопчаки. Вмить, навколо стало світло, як у день. Діти пробігли повз, прямуючи до іншої кімнати.

–Мамо, ви йдете? – гукнув старший, поманивши рукою.

Жінка прикрила губи руками, а на її очах забриніли сльози.

–Андрійку... сину...

–Ходімо, тато чекає.

–Так, Миколко, – кивнула вона, – я йду.

Анна глянула на двері, які вели у сіни, тоді на синів і зітхнула, стримуюючи сльози. Вона знову потяглась до клямки, але відчула, як її руку ніжно огорнуло щось тепле. Жінка перевела погляд на старшого сина. Він усміхався, тягнучи її за собою.

–Ви куди, мамо?

–Я... я... – вона насупилась, немовби намагалась щось згадати.

–Ходімо, – Андрійко притулив руку Анни до своєї щоки, – тато чекає.

Її серце, немовби різав гострий ніж. Раз за разом, поріз за порізом. Вона поклала вільну руку на груди, намагаючись втамувати жахливий біль. Анна не помітила, що шрами на шиї зникли. Зате відчула полегшення, немовби хтось скинув з неї сталеві пута. Старший син тягнув її за руку у іншу кімнату. А вона не пручалась, послушно йшла за ним, за своїм Андрійком. Коли проходила повз шафу, мимоволі глянула в дзеркало, яке розміщались на середніх дверцятах. Анна зупинилась на мить, вдивляючись у своє відображення. Її волосся знову стало чорним, немов смола, а зморшки на обличчі розійшлись. Жінка глянула на руку. Це була не рука літньої людини. Пальці, які через важку роботу біля землі, на городах і полях, з роками стали шорсткими і вузлуватими, тепер виглядали рівними і тендітними. Пігментні плями, що почали з’являтись на зовнішній стороні кисті, зникли. Вона ще раз подивилась у дзеркало, тоді на вихід і на сина.

–Мамо?

–Так. Йду, сину, йду.

За столом сидів Микита. Він був також молодим. Його лисина зникла, заросла густим темним волоссям зачесаним до заду. Він також усміхався, притуляючи до себе Миколку.

–Сідай, кохана, усе готове, – сказав чоловік.

–Це ти приготував? – звела брови Анна.

–Ми разом, – сказав Андрійко. – Це сюрприз. Ми хотіли, щоб ви сьогодні перепочили.

–Ого. І що тут?

–Тато сказав, що це особливий день, тому запік курку, – вказав на страву Миколка. – А ще ми зварили картоплі і овочів нарізали. Це я з Андрійко її чистив.

–Ммммм. Виглядає смачно, – Анна сіла за стіл.

Вони вечеряли, а жінка не зводила очей зі старшого сина. Уважно розглядала його обличчя, таке ж чорне волосся, як у неї і такі ж блакитні очі. Анна ще раз глянула на власні руки, задумливо закрутила головою, немовби намагалась прийти до тями.

–Мамо?

Голос Андрійка привернув увагу Анни. Вона звела очі на сина.

–Що?

–Мене сьогодні записали у футбольну команду. Приїжджав тренер з райцентру. Казав, що якщо я буду старатись, то зможу грати в основній команді.

–Це ж чудово, – поплескав сина по спині батько. – Адже так, Анно?

–Так, – погодилась жінка. Вона положила виделку, якою так і не скористалась, поруч з мискою та відсунулась від столу. – Я мушу йти.

–Як йти? – схопив за руку маму Андрійко. – Куди?

–Я повинна...

–Зовсім ні, – не погодився Микита.

–Ти хочеш нас покинути? – запитав Миколка.