Розділ 20

     Їжа не лізла в горло. Марко попив чай з бабусиними травами і вмостився в крісло поруч з піччю. Проведені на дворі, при тріскучому морозі, години давались в знаки. Холод, здавалось, проник у найтепліші закутки його тіла. Хлопець й досі не до кінця відчував пальці на руках і ногах. Не допомагав, ані теплий напій, ані тепла піч під боком, ані перина, якою Катерина вкрила сина. Щелепи, час від часу, зрадницьки тремтіли, від чого зуби, те й діло, шалено стукотіли один об одного.

Катерина не знаходила собі місця. Вона уже й помолилась кілька разів, просячи бога про допомогу. А поміж тим, що п’ять хвилин, вибігала на вулицю, виглядаючи з порогу чи бува не повертається молодший син. Телефон час-від-часу дзеленчав, даруючи надію, що Іванко забрів до когось із сусідів, родичів чи знайомих. Та вона була марною. Усі, як один, запитували чи не знайшовся хлопець. Катерині залишалось лише плакати в телефонну трубку.

–Мамо, – жалісливо сказав Марко, – сядьте. Перепочиньте трішки. На вас зовсім обличчя не має.

–Ой, сину, – зітхнула Катерина, – не можу я сидіти, не можу собі місця знайти, а серце і зовсім не на місці. Ти б поспав трохи. Уже майже друга ночі.

–Я ще десять хвилин посиджу і піду.

–Куди?

–Іванка шукати, – здивовано відповів Марко.

–О це вже ні, – емоційно махнула рукою Катерина. – Для цього є дорослі. Ще бракувало, щоб ти пропав.

–Мамо...– зуби хлопця знову мимоволі зацокотіли.

–Он як промерз. Грійся. І спробуй заснути.

–А ви?

–Якщо зможу, – Катерина погладила хлопця по голові і поцілувала в щоку. – Відпочивай, ти втомився.

Марко справді почав відчувати, що врешті зігрівається. Крижані шпичаки, що забрались в його тіло, неначе почали танути. Холод почав відступати, змінюючись сонливою теплотою. Повіки ставали все важчими та важчими. І врешті хлопець заплющив очі та заснув. Але це був зовсім неспокійний сон. Марко знав, що спить, але йому здавалось, що він підвівся зі свого теплого місця, поруч з піччю, і пішов на двір. Ніч була абсолютно тихою. Високо, на темному небі, розкинулось мереживо холодних зірок. Морозне повітря запирало подих. Усе, немов би на яву.

Хлопець вийшов з подвір’я. Село спало. Навколо була глибока ніч і жодної живої душі. І тиша... тиша... Вона була такою незвичною – ані вітру, ані звуку птаства, ані гавкоту собак. Складалось враження, що час зупинився, що усе навколо завмерло в одну мить.

Марко глянув у одну сторону, тоді в іншу, вагаючись куди йти. Врешті він пішов засніженою вулицею, в кінця якої виднівся ліс, що сосновими і ялиновими шпичаками впирався в небо. Просто над деревами висів срібний диск місяця. Він був непропорційно велетенським. Віяло від нього холодом. Та це був не звичайний холод. Він не відчувався шкірою, навіть подих, на диво, не супроводжувався парою. Холод охоплював зсередини і розповсюджувався по тілу, немовби у венах текла не кров, а крижинки.

Хлопець звернув на сусідню вулицю, але краєвид не змінився. Все той же місяць висів над лісом у далині. Марко застиг на мить, не розуміючи, як таке могло трапитись. Він оглянувся, переконуючись, що справді звернув з попереднього шляху. Так і було. Марко бачив хати односельчан, які змінювались одна за одною у звичному порядку. Він знав куди іде і куди веде ця вулиця. В кінці вона впиралась у дорогу. Саме на неї вийшов Марко. Хлопець отетерів, коли подивився праворуч та ліворуч. Куди не глянеш, дорога закінчувалась однаково – велетенським місяцем над темним лісом.

«Але ж такого не може бути», – насупився Марко. – «Чи може? Це ж сон. А уві сні може бути все. Саме так. І місяць не може бути таких розмірів, та й займати таке на небі місце посеред ночі. Він мав би знаходитись десь високо в небі. Десь там, поміж зір».

Хлопець йшов пустою дорогою у гнітючій тиші, аж поки не помітив, що піднявся на пагорб. В долині розкинулось рідне село. Він знову роззирнувся, адже не міг упізнати це місце. Його ніколи не існувало на яву. Лише уві сні.

Раптом одна з хат спалахнула. Її охопило неприродньо-блакитне полум’я, яке шипіло і тріщало, немовби шепотіло слова, якоюсь невідомою мовою. І їх було чути усюди. А тоді залунав сміх, схожий на гавкіт гієн і вовче гарчання водночас. Марко відсахнувся, коли побачив бліду кістляву постать, яка наближалась. Дивно, але вона не зробила жодного кроку, а витала у повітрі, просто над сніговим покровом. Хлопцеві одразу ж згадалась дівчинка, що перетворилась на стару, про яку розповідав Іванко напередодні Нового Року. В пам’яті відновилась постать-примара, яка сновигала подвір’ям у новорічну ніч. Він був упевнений, міг побитись об заклад, що бачив цю істоту, коли пішов слідом за молодшим братом і кішкою на двір посеред ночі. Хоч до цього вважав це видиво сном, який і взагалі не памя’тав. Марко вхопився за груди, які нестерпно пекли. Хлопець насупив брови, розуміючи, що уже переживав схожі... та ні... такі ж відчуття. Він глянув на потворну, яка уже була за якихось три метри від нього. Марко бачив, як кістлява рука з довжелезними пальцями і гострими пазурями тягнеться до його горлянки. Його погляд мимоволі ковзнув на жилясту шию істоти. На ній висів той же кулон, що і на Сніжинці. Або схожий. Хлопець відчув, як шию огорнули пальці створіння. Він відчув неймовірний холод і... страх... панічний страх. Але тіло його не слухалось. Марко не міг ворухнути, ані рукою, ані ногою. Він уже і не міг дихати і важко опустився на коліна. Хлопець чув, як життя виходить з нього. Істота реготала, оголивши жовті зубу і висолопивши гострий язик. Та враз її сміх почав захлинатись. Вона почала кашляти, булькотіти, немов би захлинатись. Пролунав звук, схожий на хрускіт занадто тонкого льоду під ногами. Рука потвори розлетілась на крижинки і вона заревіла. Чи то від болю, чи то від злості. Істота закричала:

–Tempus venerit. Apariam fores. Principes mundi iam hic sunt.

Створіння ще раз оскалилось, оглядаючи культю своєї руки. Вмить воно полетіло назад, в темряву, і зникло у холодній далечині. Долинали із безодні лише слова. Але й вони ставали все менш гучними і чіткими, поки навколо знову не запанувала мертва тиша.