Розділ 19

Марко викинув їжу з відра в корита свиням, вийшов з загону і закрив двері оббиті мішковиною, яка була напхана соломою. Все для того, щоб тварини не мерзли взимку. Хлопець притиснув коліном двері і опустив клямку-гак у петлю. Він попрямував стежкою до літньої кухні, зупинився перед вікном у якому відбивалось його обличчя і придивився. Три довгих полоси пересікали його щоку від ока до підборіддя. Марка обережно торкнувся до ще свіжих ран, зітхнув і зайшов всередину.

Катерина поклала на відро марлю складену кілька разів і взялась переливати молоко. Її руки сильно трусилися, а на обличчі була помітна тривога. Вона не втримала відро, трусонула ним і молоко пролилось більшою кількістю, поглинаючи марлю за собою.

–О, господи, – прикрила очі рукою Катерина, – що ж це таке?

–Мамо, зачекайте. Давайте я допоможу.

Довелось перецідити молоко заново. Хлопець притримав марлю, щоб не повторилась попередня ситуація.

–Дякую, синку, – Катерина обійняла Марка. – Дивись, який ти уже... На півголови вищий за мене.

–Мамо, що трапилось?

–Іванка й досі немає, а вже смеркає, – по її щоках потекли сльози.

–Справді? Може до бабусі з дідусем поплентався?

–Це ж так далеко.

–Та скільки там йти? Якихось три кілометри.

–Та ну, – махнула рукою Катерина. – Не може бути, щоб він сам наважився.

–Чому ж ні? – здивувався Марко. – Я й молодшим туди ходив, мало не через день.

–Так то воно так, але лише літом, а не зимою. Та ще й такою морозною.

–Може до дядька Миколи пішов? Ніхто не дзвонив?

–Поки я була в хаті – ні.

–Ви зателефонуйте до бабусі, а я збігаю до дядька. Він ще міг піти до Романа-доктора. До нього також навідаюсь. Не переймайтесь так, він знайдеться. Посварились трохи, то й помиримось.

–Серце моє не на місці, – Катерина втерла сльози. – коли ви сваритесь. Та й чого б це? Ви ж душа в душу жили.

–Не знаю, – знизав плечами хлопець. – Добре, я побіг.

–Зачини ще курник, – сказала йому навздогін Катерина. – Кури уже на сідалі всі.

–Гаразд, – кинув через плече Марко.

Хлопець вийшов на двір, пройшов по стежині до курника, але за кілька кроків зупинився. Його увагу привернув Бровко. Собака натягнув ланцюг і мотав головою, намагаючись звільнитись. Врешті Бровко завмер, вперся задніми лапами в сніг, а передніми почав терти по шиї. На десятий раз, собаці вдалось звільнити одне вухо, а за ним і голову. Він радісно гавкнув на ошийник, тоді перевів погляд на Марка і завмер, очікуючи на реакцію господаря.

–От ти і хитрюга, – усміхнувся хлопець.

Бровко замотав швидко хвостом і кинувся до Марка. Він, за звичкою, обперся передніми лапами на хлопця і намагався облизати його обличчя. Дочекавшись, поки господар покуйовдить його шерсть, собака відскочив і побіг за курник, стежиною, яку сам прорив напередодні.

–Немає часу, друже, – накинув клямку на двері курника Марко. – Потрібно йти шукати Іванка. Власне у цьому ти зможеш мені допомогти. Ходи сюди.

Бровко ще двічі вибіг з-за кута будівлі, гавкаючи, закликаючи господаря. Хлопець зрозумів, що собака щось намагається йому показати і врешті пішов слідом. Бровко прорив траншею до задньої стіни, з-під якої почав видряпувати замерзлу землю.

–Що ти там шукав? – запитав Марко.

Хлопець відгорнув нариту землю, але під нею нічого не було. Він глянув на собаку, звів брови і усміхнувся.

–І що ти хотів мені показати? Замерзлу землю? Прийде весна і ми знову її побачимо, коли сніг зійде. А тепер ходімо шукати Іванка.

Марко підвівся і пішов, але Бровко зупинив його гавкотом. Хлопець оглянувся. Собака дер тверду, просяклу льодом землю, клапті якої летіли врізнобіч.

–Бровко, досить! До мене! Сюди! – поплескав себе по нозі Марко.

Собака ще драпнув кілька раз, вагаючись глянув на господаря, на яму, тоді знов на господаря і кинувся до Марка.

–Так краще, – погладив хлопець собаку.

Вони йшли до хвіртки, коли з хати вийшла Катерина. Її обличчя розпухло від плачу, очі почервоніли від сліз, а від схлипування жінку аж підкидало.

–Мамо? – отетерів Марко.

–До бабусі дзвонила...

–І що? Та чого ж мовчите?

–Немає Іванка... у них. Уже... майже стемніло. Боже, допоможи йому.

–Заспокійтесь. Може у дядька. Не дзвонили?

–Ніхто не відповідає.

–То чого ви? Все я пішов, – він ступив крок, але ще раз глянув на маму і зупинився. – Що бабуся сказала?

–Переймається дуже.

–Так усі переймаються. Зараз знайду і приведу його.

–Цього разу щось не так. Вона просто впала в істерику. Казала, що ми повинні його знайти якнайшвидше. Говорила, що це дуже важливо. Я ще її такої не чула і не бачила.

–Ще щось? – насупився Марко.

–Ой, – зітхнула Катерина. – Ще щось про трави ті, що вона дала на Святвечір, згадувала.

–Що саме?

–Щоб не забувала до чаю давати, перед сном. Щось таке. Йди, сину, йди, бо у мене серце зараз зупиниться.

Марко підійшов до мами, втер сльози з її очей, обійняв і сказав:

–Йдіть до хати, я його знайду.

Ближче було до дядька Романа, тому саме туди пішов хлопець. Бровко слухняно тримався поруч. Господарі уже були в хаті. Жовте світло через вікно довгою полосою падало на вкрите снігом подвір’я. Марко побачив, що вони сидять перед телевізором, вмостившись на дивані. Він постукав у двері і прочинив їх.

–Хростос народився! – гукнув хлопець в темний коридор.

За якийсь час з кімнати вийшов дядько Роман. Він намацав на стіні вимикач і натиснув на нього. Лампа під стелею яскраво загорілась. Господар примружився, розглядаючи гостей.

–Славімо його! Марко? Щось трапилось?

–Я Іванка шукаю...

–Він заходив, – кивнув Доктор. – За кішку свою дуже переймався. Я дав йому таблетки і мазь та він і пішов. Та це ще було в обід. Щось не так?

–Чому ви запитуєте?

–Він якось дивно поводився і виглядав. Не думаю, що можу описати його стан, та все ж щось було не так. Це відчувалось... проглядалась на обличчі. Великі синці під очами, ніби він був морений голодом і безсонням.