Розділ 18

Марко чекав на Оксану в саду. Вона лише сказала, що за мить повернеться і кудись побігла. Хлопець потер лоба, уважніше вдивляючись на відбиток, тоді перевів погляд на засніжену яблуню, гілля якої нависали над ним. Марко подивився на власну долоню, тоді на пагорб і притулив її до холодної поверхні. Від тепла руки, сніг почав танути. Марко відчув, як він твердне, кристалізується, перетворюється на лід. Хлопець забрав руку, притулив до губ і хукнув кілька разів, щоб зігріти. Відбиток, залишений Марком, був чіткий, лише по контуру, над заглибленням, нависав рихлий сніг. Хлопець уважно подивився, спочатку на слід від своєї руку, тоді на слід залишений невідомим створінням. Саме так. Тепер він був переконаний, що відбиток не може належати жодній відомій йому тварині.

–Я вже є, – підбігла Оксана.

У руках дівчина тримала фотоапарат.

–Де ти його взяла? – запитав Марко, звівши брови.

–Частину сама назбирала, решту доклав татко. Я мріяла про нього.

–Пам’ятаю. Будеш фотографувати?

–Звичайно, – кивнула дівчина. – Це ж доказ. О! Ти вже й свій відбиток залишив поруч.

–Навіть не знаю для чого, – знизав плечами Марко.

–Вийде прекрасне фото, – притулила фотоапарат до ока Оксана. – З першого погляду буде зрозуміло, наскільки нетиповий цей слід.

Дівчина натиснула кнопку зверху. Почулося характерне клацання, а за ним шум механізму.

–Він автоматично перемотує плівку? – здивовано запитав хлопець.

–Ага, – задоволено усміхнулась Оксана. – Красота, правда ж?

–Так, – Марко задумливо звів брови вгору і потер підборіддя. – Слухай, Оксано, у мене є ідея.

–Яка?

–Давай зфотографуємо кулон зблизька. Це також буде доказ.

–Ходімо.

–Зачекай но хвилинку, – хлопець дотягнувся до яблуневої гілки і потягнув. Сніг, який лежав поверх, полетів додолу. Його грудки падали на білу ковдру і розлітались, роблячи виємки.

–Що ти робиш?

–Перевіряю, чи може сніг, який злітає з гілля, зробити щось схоже на цей відбиток, чи хоча б на будь який слід.

–Перевірив?

Марко уважно вглядався на сніжний пагорб, але щось, хоча наближено схоже на те, що можна було б назвати слідом, не побачив. Раціональність, якої навчив його дядько Микола ще змагалась з юнацькими фантазіями, вірою в надприродне і містичне. Хлопцеві швидко довелось стати дорослим, після смерті батька, заховати свої дитячі пориви десь глибоко всередині. Це далось йому зовсім не легко. І тепер, ось так, без зусиль, зламати свої переконання, які вибудовувались протягом останніх двох років, було дуже непросто.

–Йдемо, – поманив Оксану рукою Марко.

Іванко лежав на підлозі біля ялинки. Навпроти примостилась Сніжинка. Голова хлопця опиралась на руку. Хоч це здавалось дивним, кішка лежала у схожій позі. Вони дивились один одному в очі. Іванко ніжно погладжував Сніжинку вільною рукою.

–Відпочиваєте? – запитав Марко, щойно зайшов у кімнату.

–Сніжинка знову нічого не їла, – сів Іванко, змахуючи сльозу з щоки. – А я слідкував, вона нікуди сьогодні не виходила. Постійно була поруч зі мною. Боюсь, що вона захворіла.

–Можна дядька Романа покликати. Він обов’язково дасть їй якісь таблетки, – сів поруч Марко.

–Потрібно так зробити, – погодився молодший брат. – Подивись на її лапку. Шерсть злізла.

–Це не дуже добре, – зітхнула Оксана.

–Авжеж. Марко, сходиш за доктором?

–Звичайно, – кивнув старший брат. – Він ще напевне на роботі. Хоч сьогодні і третій день Різдва, та тварини на фермі все ж можуть хворіти. Піду після обіду.

–Дякую, – Іванко кинувся брату на шию. – Ти найкращий брат у світі.

–А це вже краще, – усміхнулась Оксана, потираючи руки.

–Іванко, – добродушний погляд Марка пронизав брата, – дозволиш ще раз глянути на кулон Сніжинки?

–Так, – кивнув хлопець і взяв кішку на руки. – Я можу її навіть потримати.

–Чудово, – мало не плеснула в долоні Оксана.

–Спробуймо, – Марко взяв кулон у руку, покрутив ним туди-сюди, уважно придивляючись.

–Є щось? – заглядала з-за спини дівчина.

–Це щось неймовірне, – невдоволено хмикнув Марко. – Немає жодної защіпки ні на колоні, ні на ошийнику. Ніяк не збагну, як таке може бути.

–Може його наділи кішці через голову? – припустила дівчина. – Може зняти таким же чином.

–Зараз спробую.

–Зачекай. Так і тримай, – Оксана приклала фотоапарат до ока і натиснула кнопку. – Тепер розверни.

–Все? – запитав Марко.

–Так, знімай.

–Давайте зробимо спільне фото, – сказав Іванко.

–Хороша ідея, – усміхнулась дівчина, – ставайте перед ялинкою.

Хлопці стали поруч. Марко поклав руку на плече брату, а Іванко розвернув Сніжинку так, щоб її було добре видно на фотографії.

–Усміхайтесь і кажіть: «сир». І-і-і-і-і-і-і готово. Прекрасне фото буде.

Брати знову сіли на килим. Оксана примостилась поруч. Марко обережно почав тягти за ошийник. Кішка поводилась тихо, коли хлопець розглядав підвіску і намагався знайти зачіпку, та тепер зашипіла.

–Ти їй робиш боляче, – насупився Іванко.

–Ні, я обережно, – звів брови Марко.

Кішка уже сичала без перестану, оголювала гострі зуби, а очі її звузились. І Оксана, і Марко могли б поклястись, що погляд Сніжинки став незвичним. Не схожий на кошачий, не схожий на будь який інший. Це були не очі, це була безодня. Холодна і порожня. Цього не можна було побачити, лише відчути.

Кішка викинула лапу. Оголені пазурі вп’ялись в щоку Марка. Три кривавих рани розсікли обличчя хлопця. Він відсахнувся, крикнув і прикрив рану рукою. Крізь пальці проступали багряні цівки.

–Зараза, – прошипів Марко, поглядаючи на пальці вкриті липкою кров’ю.

–Тримай! – Оксана витягла з кишені хустинку і приклала до обличчя Марка.

–Та, що з нею не так? – гаркнув хлопець. – Якого біса відбувається з цією дурнуватою кішкою?

–Вона не дурнувата! – обурився Іванко. – Ти зробив їй боляче. А Сніжинка лише захищалась.