Розділ 17

Микита закликав усіх за стіл, щоб хоч якось розрядити обстановку. Ніби й нічого особливого не сталось, але у самому повітрі витала напруга. Кожен себе почував неспокійно. Відчуття домашнього свята, як це було в усі попередні роки, кудись поділось, розвіялось. Натомість атмосфера навколо видавалась непривітною, гнітючою, навіть схожою до траурної.

Анна, час-від-часу, зосереджено поглядала на кішку, яка неспокійно крутилась на руках у Іванка. Іскри, проблиски з минулого схожі на промінці світла, спалахували в її голові, але жінка ніяк не могла зрозуміти їх. Все, здавалось, перемішалось у згусток подій, немовби десятки різнокольорових ниток сплутались в один, різнобарвний, клубок. І годі було зрозуміти, що мариво, що видумка, а що реальність.

–Щось твоя Сніжинка зовсім збісилась, – примружив очі Марко.

–Це все тому, що ти її постійно у чомусь звинувачуєш, – насупився Іванко. – Зводиш на неї наклепи. А вона усе розуміє. А ще, цей дурнуватий, Бровко кидається без причини. Їй неприємно.

–Це всього лиш тваринка, – подивився у очі хлопця Микола. – Не потрібно сваритись.

–Ні! Не всього лиш. Сніжинка особлива.

–Безумовно, – скуйовдив волосся онука дідусь. – Для тебе вона найкраща. Але це зовсім не причина звинувачувати усіх навколо. Ти сильно любиш її і захищаєш. Це нормально. Але ніхто не хоче причинити Сніжинці нічого поганого.

–Чомусь я у цьому невпевнений, – буркнув Іванко.

–Але це так, – погладив кішку Микита. – Колись у твого дядька і тата також була домашня улюблениця. Така ж білосніжна, як і ця.

–Справді? – Марко запитливо подивився на Миколу.

–Я вже й не пам’ятаю, – знизав той у відповідь плечами.

–Невже? – Микита звів брови. – Ви її називали Зефіркою.

–Не пригадую. Як вона у нас з’явилась? – він глянув на батька, а тоді на матір.

–Давно це було, – потер потилицю Микита, – не пам’ятаю.

–А ви, мамо?

Анна здригнулась, вирвана з глибоких роздумів. Вона закліпала, намагаючись зрозуміти, що відбувається навколо.

–Що? – запитала жінка.

–Я про кішку запитую, – ніжно усміхнувся Микола. – Батько каже, що у нас була схожа кішка, але я не пам’ятаю. Згадуємо, де вона взялася.

–Ні, я також не знаю, – її брови зійшлись на переніссі і вона задумливо закивала.

–О! – підняв вказівний палець вгору Микита. – Мала бути фотографія, на якій були ти, Андрій і Зефірка. Я її не пам’ятаю, але Анна каже, що така була.

–Треба буде вдома альбом переглянути, – сказав Микола. – Для того їх і роблять, щоб оживити спогади.

–Цікаво, – зауважив Марко, – а у нас є така фотографія?

–Чому вона так? – буркнув Іванко.

–Що трапилось? – запитав Микита.

–Сніжинка не їсть, – хлопець тримав біля морди кішки шматочок копченого м’яса.

–Може вона не голодна? – припустив Марко.

–Не може бути. Це вже другий день вона зовсім нічого до рота не бере. Боюсь, що Сніжинка могла захворіти. У навіть носик сухий і гарячий. Їй погано.

–Не переймайся ти так, – заспокоював Іванка старший брат. – Вона дивись, яка шустра. Часто на двір вибігає так, що ніхто й не помічає. То й і їсти може коли їй заманеться. Та й не схоже, щоб вона була хвора.

–Справді? Ти так вважаєш? – глянув щирим поглядом на Марка молодший брат.

–Так. Звичайно.

–А ще кішкам до снаги мишей ловити, – зауважив Микола. – Ці тварини можуть себе прогодувати самостійно. Все ж вони – хижаки.

Після вечері та випитого чаю, який приготувала Анна, подякували, пообнімались на прощання і збирались їхати. Микита вмовляв онуків залишитись, але його спроби були марними. Хлопці віднєкувались, посилаючись кожен на свої справи. У Іванка вагомою причиною, звичайно ж, виявилась Сніжинка. Як же вона зможе спати у незнайомому місці? Марко ж просто все списав на те, що потрібно допомагати мамі, поратись по господарці. Хоч усі добре знали, що усе це через Оксану.

Знову брався тріскучий мороз, але дорога додому кардинально різнилась із дорогою в гості. Іванко заспокоївся, перестав злитись і бурчати за кожну дрібницю. Вдавалось навіть жартувати. Хлопці їхали позаду на санях, притулившись один до одного. Сніжинка мирно спала у Іванка на колінах.

Приїхали уже мало не опівночі. Брати попрощались з дядьком, помахали вслід саням і пішли до хати. Іванко одразу пішов у середину. Марко підійшов до Бровка, який вибіг із темряви, вчувши їх прихід. Собака тихо загарчав на кішку, хоч та не просиналась ще з початку дороги. Та коли наблизився Марко, Бровко радісно замахав хвостом, вперся на господаря передніми лапами і намагався дотягтись язиком до його обличчя.

–Привіт, друже, – обняв собаку хлопець, вхопив за шерсть і покуйовдив її. – Як твоя морда? Рани затягуються? Ого! Чому ти відв’язаний?

Бровко відстрибнув від Марка, відбіг на кілька метрів, зупинився і гавкнув.

–Йди сюди, – присів хлопець. – Потрібно тебе прив’язати.

Собака підбіг до господаря, але одразу ж подався назад. Так повторив кілька разів. Марко зрозумів, що Бровко хоче щось йому показати.

–Що там у тебе? Пізно уже. Завтра покажеш. Тепер йди сюди.

Марко намацав на білому снігу ошийник і одів на собаку. Тоді просунув руку між ним і шиєю Бровка, перевіряючи чи бува не затісно затягнув ремінець.

–То ти умудрився голову витягти з ошийника, хитрюго. Так краще.

Хлопець зайшов у хату. Його, ніжною усмішкою, зустріла мама.

–Як бабуся? – запитала вона.

–Ніби легше, – знизав плечами Марко. – За столом сиділа, але майже нічого не їла. Виглядала якоюсь розгубленою.

–А з Іванком, як я розумію, помирились?

–Схоже на те. Він де?

–Спить, – звела брови Катерина. – Прийшов такий стомлений, як з каторги. Щойно голову до подушки притулив, одразу заснув.

–Напевне бабусин чай так діє на нього, – усміхнувся Марко. – Вона уміє трави так намішати, що коли потрібно - на сон клонить, а коли потрібно - сил надає.