Розділ 16

Оксана поклала на плече Марка руку в знак підтримки. Та сказати щось їй не вдалось. Клубок ставав поперек горла, коли дівчина дивилась в очі Бровка. Вона пам’ятала, як Марко з Іванком принесли його ще цуценям. Таким наляканим, але таким щасливим був тоді цей згорток шерсті. Настільки дружелюбного та розумного собаки Оксана ще не бачила. А тут таке. Вона глянула на Іванка, який заходив у хату, не випускаючи з рук Сніжинку. Дівчині видалося, що кішка спеціально заглядає через плече хлопця і самовдоволено дивиться своїми цибулястими очами на Бровка. А потім її погляд зустрівся з поглядом Оксани. Дівчину неприродно пересіпнуло і мурахи побігли по спині.

–З тобою усе гаразд? – запитав Марко.

–Що? – Оксана прийшла до тями. – Так, просто... Не зважай.

–Якась бісівщина.

–Це точно.

–Йду поховаю те, що залишилось від Мурчика. Негоже так його залишати.

–Гаразд, – кивнула Оксана. – Помогти?

–Не варто, – закивав із сторони в сторону Марко.

–Побачимось пізніше?

–Навряд чи. Сьогодні їдемо до дідуся і бабусі колядувати. Має дядько Микола нас завезти. Не уявляю, як витримаю дорогу поруч з Іванком. Що йому робиться?

–Не знаю, – знизала плечами Оксана. – Але ти не злись на нього.

–Постараюсь.

–Тоді, до зустрічі, – злегка усміхнулась дівчина.

–Бувай, – кивнув Марка і, опустивши голову пішов у хату.

За одною неприємністю послідувала інша – Катерина розповіла сину про бубусин стан здоров’я. Марко запереймався, задав одразу кілька запитань, але мама його заспокоїла.

–Все нормально, – поклала руки на плечі сину Катерина і глянула йому в очі. – Бабусі уже краще. Дідусь казав, що температури не має. Дядько Микола попорає і одразу поїдете. Тому не варто гаяти часу.

Марко поклав Мурчика в чорний пакет. Вирішив поховати кота у саду, поруч з огорожею. Промерзлу землю, довелось довбати ломом, щоб хоч якусь яму викопати. Хлопець обережно положив згорток на дно могилки, загорнув її і прошепотів:

–Хто ж це з тобою міг зробити?

Марко піднявся і почав оглядатися. Підійшов до того місця де було розірвано Мурчика. Він скривився, зашипів невдоволено і потер лоба. Що тепер тут побачиш? Наслідили усі кому не лінь. Він зітхнув, розчаровано махнув і пішов із садка. Та враз його увагу, поміж усіх слідів і розбурханого снігу, привернув один відбиток. Дивним було те, що він лиш ледь-ледь прим’яв сніг. Такими були котячі сліди і цей – відбиток босої ноги. Так, босим сюди умудрився прибігти Іванко. Але цей слід важко було прийняти за дитячий. Цей відбиток залишений ногою дорослої людини.

–Це неможливо, – насупив брови Марко.

Хлопець обережно наблизився до того місця де був слід, щоб переконатись, що йому не ввижається. Сумніву не залишилось – відбиток босої ноги дорослої людини. Чи ні? Марко придивився уважніше. Чотири пальці були незвично довгими і, судячи з відбитку, починались мало не від середини ступні. А позаду, майже не помітно ще одна вм’ятина. Ніби окремо від сліду. Але скидалось на те, що це ще один палець, який знаходився позаду.

–Що за чортівня?

Марко побіг з саду. Направлявся просто до хвіртки, яка вела на подвір’я Михайла Олексійович. Він хотів покликати Оксану, показати їй свою знахідку. Хтось окрім нього мав побачити це. Але раптом він почув, як щось вхопило його за руку. Хлопець мало з ніг не упав.

–Куди летиш, шалений? – почувся голос.

–Дядько Микола, це ви? – здивувався Марко.

–А хто ж іще? Ти чого ще не готовий? Їхати час.

–Мурчика нашого хтось... щось роздерло. Ось щойно закопав.

–От біда, – зітхнув дядько, потираючи потилицю, – Собака якийсь забрів, чи що?

–Ходімо, я вам покажу. Там слід дивний залишився, – потягнув за руку Миколу Марко.

–Чому ти такий схвильований? Я йду, йду.

–Ось бачите? – показав хлопець на відбиток.

–Бачу.

–Що скажете? Хто таке міг залишити після себе?

–Ніхто, – знизав плечами Микола. – Люди часто бачать те, що хочуть, а не те, що є насправді.

–Але ж це слід!

–Наскільки мені відомо – немає створіння з такою формою лап чи ніг.

–А я про що?

–Марко, – іронічно похилив голову дядько, – ти ж уже дорослий хлопець. Якби про це мені з таким запалом розповідав Іванко, я б ще зрозумів. А так... Якби навіть собі уявити, що це слід якоїсь міфічної істоти, то кожне тіло має вагу. Створіння з такою лапою мало б важити кілограм п’ятдесят, щонайменше. Дивись, тут ти ходив та, вочевидь, Бровко. Ви провалювались в сніг. А цей слід на поверхні. Отже щось не сильно важке його зробило.

–Тоді що це, по вашому?

–Будь що, – Микола розглянувся навколо і вказав на яблуню. – Грудка снігу, яка упала з дерева. Чи кілька таких. Всього лиш.

–Не може бути, – не погоджувався хлопець.

–Давай так, – дядько провів по снігу вказівним пальцем. Поставив дві крапки, а під ними дугу. – Що це по твоєму?

–Усміхнене обличчя... ніби...

–От бачиш. Це всього лиш набір з простих цяток і фігури. Але твій мозок, – Микола вказав на голову хлопця двома пальцями, вказівним і середнім, – малює в твоїй уяві людське обличчя. Так само і з слідом. Потрібно мислити критично. Зрозумів?

–Напевне, – зітхнув Марко.

–То що? Іди переодягайся і поїхали.

–Гаразд, – кивнув хлопець і пішов у хату. За ним послідував дядько Микола.

Велике багряне сонце покотилось за горизонт. Воно топилось у сніжних пагорбах десь там, далеко за лісом. Дрібні кристали снігу переливались розсипом кольорів, які лиш тільки можна було собі уявити. Починало сутеніти. Пелехаті сніжинки все частіше перетворювались на дрібні. Їх підхоплювали пориви вітру і кидали гострими льодинками вусебіч. Мороз притискав все сильніше.

Їхати довелось саньми. Дороги добряче пристало свіжим снігом, а грейдер розчистив дорогу лише до райцентру. Шлях до села, хоч це скоріше був невеликий хутір, де жили Анна і Микита проходив через ліс по ґрунтовому шляху.