Розділ 14

–Щось зовсім недобре себе почуваю, – простогнала Анна.

–Я і не став тебе будити. Намагався, але намарно. Та й дав спокій. Сам коло худоби попорався, – сів поруч на ліжку Микита.

–Яка вже година?

–Майже третя по обіді.

–О Господи, – жінка вказівним і великим пальцем помасувала перенісся.

– Може тиск поміряти?

–Напевне потрібно, – жінка намагалась піднятись, але взялась за голову і знову лягла. – Та що ж це таке? Голова, як колода.

–Полеж, а я принесу тонометр, – чоловік сходив за приладом для вимірювання тиску, який лежав у шафі, повернувся і одягнув на руку дружини манжету. – Та ніби усе гаразд, – знизав він плечами коли закінчив.

–Дивно, – ледь чутно сказала вона.

–Зачекай, а я щось попити тепленького принесу. Чи може поїсти хочеш?

–Ні, дякую. Лиш напиток.

За десяток хвилин Микита повернувся з двома чашками, поставив їх на столі, який стояв поруч і запитав:

–Приніс ще твою торбинку з травами. Не знаю для чого вони, смак ніби не міняють. Але ти останнім часом сипала його в усе підряд. Чи то до напитків, чи то до їжі.

–Сипала? – піднялась важко Анна.

Микита наморщив носа, намагаючись зрозуміти, що з дружиною. Він слідкував, як вона сіла, вкуталась в ковдру, взяла чашку і сьорбнула теплий напій. Чоловік помітив, що безліч дрібних краплинок поту вкривають лоб дружини.

–Ти спітніла, – сказав він.

–Невже, – здивувалась Анна і приклала до голови руку. – Дійсно. Але відчуття, немов би я на дворі сиджу. Холодно так, що й не передати словами.

–Морозить? Температура може піднялась? Піду візьму термометр, зараз зміряємо. Схоже десь простигла. Лягай.

–Зараз, доп’ю чай, – вона знову зробила ковток.

–А, як же твоє зілля? – здивувався чоловік.

–А, так? – Анна закліпала очами, а тоді потерла їх. – Щось я, немов у тумані. Ніби не своя якась.

–Може від тих трав?

–Не знаю.

–Але зі мною все добре. А я з тобою їх на рівні споживаю. Навіть, можна сказати, вони добавляють мені сил. І сплю я значно краще. Гаразд, допивай, я за термометром.

Анна взяла торбинку з травами в руку, покрутила нею, розглядаючи немов би вперше побачила. Вона справді не могла згадати, що всередині і для чого призначене. Жінка відкрила лляний мішечок і заглянула всередину.

–Трави, як трави, – сказала сама до себе і набрала в жменю вміст торбинки Анна.

Жінка притулила руку до грудей. Її не боліло, але відчуття були дивними. Вона відгорнула комірець нічної сорочки, який прикривав шию і намацала загрубілу шкіру. Анна піднялась, похитуючись підійшла до дзеркала і підняла вгору підборіддя. Тонкі сліди тяглись у дві сторони. Вліво три, вправо одна, а на горлянці суцільна червона пляма.

–Щось трапилось? – зайшов у кімнату Микита.

–Якесь подразнення, – насупила брови Анна.

–Дай но гляну, – Микита придивився і знизав плечами. – Вперше таке бачу. До дерматолога б звернутись.

–Гаразд, – жінка сіла за стіл, – після Різдва з’їжджу.

–Допивай чай.

Анна кивнула, взяла торбинку і ще раз подивилась на неї. Вона взяла пучку трав'яного порошку і висипала в кружку та перемішала вміст ложечкою. Тоді подивилась на чоловіка і повторила те ж саме з його напитком.

–Ну все, допила – лягай. Тримай градусник. Я занесу чашки.

Через декілька хвилин, Микита повернувся. Термометр показував рівно тридцять шість градусів.

–Дивно, – знизав він плечами.

–От тобі й на, – засмучено сказала Анна, – сьогодні ж мали Марко та Іванко приїхати колядувати. А я лежу, немов колода. І годі зрозуміти в чому річ.

–Може до вечора й легше стане.

–Дав би Бог.

–Диви, мало не забув, – вдарив по колінах долонями Микита. – Микола дзвонив, поки ти спала.

–Все у них гаразд? – перелякано запитала жінка.

–Так, все добре. Чого ти така налякана?

–Не знаю, – зітхнула Анна. – На душі щось неспокійно. Вони приїдуть?

–Так. Хлопців хто ж привезе? Питав коли краще буде. Та коли я сказав, що ти прихворіла, він сказав, що вже збирається.

–Та що ж це. Потрібно на стіл наготувати, – почала підніматись жінка.

–Та я вже все підготував. Та й Світлана допоможе. Не переймайся, – погладив по плечі дружину Микита. – Я ось про що хотів сказати. Запитував я у Миколи про ту кішку, Зефірку. Це ж він її знайшов і приніс додому. А він говорить, що не пам’ятає.

–Кішка? І я не пам’ятаю, – насупила брови Анна, ніби вперше про це чує.

–Ти ж учора вранці шукала фото, на якому зазняті Андрій і Микола із Зефіркою.

–Хіба? У голові так шумить, що годі щось згадати.

****************************************************************************************************************************

Петро Іванович підвіз Марка і Оксану до самого подвір’я. Діти подякували вчителю історії, помахали йому вслід і продовжили активно обговорювати переклад написів на кулоні Сніжинки.

–Хотілося б дізнатися, які двері відчиняти і хто той, чи та, що їх відчиняє, – закинувши голову, дивилась в чисте блакитне небо Оксана.

–Слухай, може мова йде про ключ?

–Що ти маєш на увазі?

–Напис «той, що відкриває двері» – це ключ, яким можна відкрити, якісь двері.

–Логічно, – підняла вказівний палець дівчина. – А ключ – це сам кулон. Тобто він може знаходитись в кулоні. Як вважаєш?

–Може таке бути, – погодився Марко. – Потрібно спробувати його відкрити.

–То чому ми стоїмо?

–Ходімо.

Вони мало не наввипередки побігли до хати. Марко вирвався вперед, але Оксана схитрувала і поставила хлопцю підніжку. Той перечепився і полетів у кучугуру свіжовипалого пухкого снігу. Біле покривало вкрило Марка майже повністю.

Оксана пробігла ще кілька метрів, сміючись, та коли побачила, що Марко не підіймається, різко зупинилась, налякано прикрила долонями рот і мало не вигукнула, але в останню мить стишила голос: