Розділ 13

Оксана з Марком все ж наважились, на другий день Різдва, зайти до мами Василя Васильовича. Він сподобався дітям, здобув їхню прихильність всього лиш за одну зустріч. Було у ньому щось притягуюче. Чи то розважлива мова, чи спокійний тон, чи щирість і намагання допомогти без вагань та зайвих запитань. І хоч Василь Васильович був старшим навіть від батьків Марка чи Оксани, все ж сприймався скоріше, як товариш, навіть друг.

Біля хвіртки діти зупинились, завагались. Страх того, що з Професором усе гірше, ніж вони надіються, накотив важкою хвилею. Та й чи вартує зараз, у такий не простий час, турбувати стареньку? Адже у неї стільки переживань. Та з іншого боку, вона потребує підтримки. Ані старенька, ані її син не мали у селі родичів. Та й були досить відстороненими людьми. Найчастіше спілкувались із сусідами. Василь Васильович ні до кого в друзі не набивався та й з ним мало хто міг знайти спільну мову. Хіба що вчитель історії з сільській школі, Петро Іванович. І то не так часто. Лише, коли їхні інтереси перетинались.

–Я першим піду, – поклав руку на клямку хвіртки Марко.

Оксана згідливо кивнула і послідувала за хлопцем. До хати заходити не довелось. Старенька зустріла гостей поруч з колодцем із якого тягла воду. Вона прикладала не аби які зусилля, щоб крутити масивну корбу. Вік давався в знаки, а біда з єдиним сином ще більше підкосила її.

–Христос народився, – привітався Марко.

–Славімо його, – відповіла господиня і примружилась, намагаючись розгледіти гостей.

–Давайте допоможу, тітко, – підбіг Марко і вхопився за корбу.

–Ага, ти Катеринин син. Зір уже підводить. Дякую, внучку. Сил не вистачає. Зазвичай цим займається Василь, – вона зітхнула. – Важко, та худобу потрібно напоїти.

–До речі, як здоров’я Василя Васильовича? – запитала Оксана.

–Ой, діточки, – старенька втерла вологі від сліз щоки краєм хустини. – У нього мікроінфіаркт. Вранці лікарі сказали, що стан стабільний. Поставили крапельниці. Тиждень точно буде в лікарні. А там, дасть Бог, і додому відпустять. Це ще пощастило, що швидка була поруч. Санітар сказав, що повертались із сусіднього села і їм повідомили про виклик. Вони приїхали за п’ять хвилин після мого дзвінка. А так би...

Марко бачив, як господиня обернулась, ховаючи сльози.

–Усе буде добре, – сказав хлопець.

Звичайно він не міг знати напевне, але так зазвичай говорять у подібних ситуаціях. Це слова підтримки. Марко не знав чи вони хоч якось розрадили стареньку, але вона глянула на нього очами повними вдячності, усміхнулась на силу і сказала:

–Дякую. Будемо надіятись на краще.

–Якщо вам потрібна допомога, лише скажіть, – наповнив друге відро водою хлопець.

–Була б дуже вдячна, якщо тобі не важко. Найгірше з водою. І сіна б коровам кинути, бо годі мені на горище вилізти.

–Я приходитиму, обіцяю, – усміхнувся Марко. – Ви ідіть відпочиньте, а я худобу напою.

–А ми тоді з... Оксаною. Так?

–Так.

–Підемо до кухні. У мене є пречудове какао. Василь з міста привіз. Все чекав, коли ви прийдете. Зацікавила його ваша історія з кішкою і кулоном. Ходімо, онучко, – поманила старенька Оксану.

Марко обстукав ноги від снігу і зайшов у кухню. Він ніс перед себе оберемок дров, які завбачливо набрав у дровітні.

–Це ти добре зробив, Марчику, – мало не плеснула в долоні господиня. – У хаті газове опалення, а тут не стали переробляти. Палимо дровами. Плита є, а піч залишили. Я тут і паски на Великдень випікаю. Підкинь одразу кілька полін і сідай до столу.

Ще не встиг хлопець зайняти запропоноване місце, як старенька продовжила:

–Сьогодні дозволили відвідати Василька. Петро Іванович погодився автівкою відвезти. Я б і на автобус пішла, але на другий день Різдва немає рейсів. То ж, якщо маєте бажання, можете приєднатись.

–Справді? – звела брови Оксана.

–Звичайно. Якщо вас відпустять. Василь два дні переглядав якісь книги. Усю шафу перерив. Ви б тільки бачили що він з кімнати зробив. Чекав, коли ви прийдете. Ходив і увесь вечір на годинник поглядав. І тут в один момент... – вона зітхнула і опустила голову.

–Усе буде добре, – рука Оксани, лягла на руку старенької. – Він виздоровіє.

–Так, так, – закивала господиня. – Я щохвилини прошу про це у Господа. Ну, годі вже, – шмигнула вона носом. – Він буде радий вас бачити.

****************************************************************************************************************************

У Петра Івановича був старенький «Запорожець». Хоч він і блистів немов із салону, та років уже йому було вдосталь. Вчитель не часто кудись ним виїжджав, зате не забував щодня витирати авто від пилу і старанно полірувати.

Іванко відмовився їхати у райцентр, а Марко та Оксана, відпросившись удома, поспішили до Петра Івановича. Історик уже завів своє авто, щоб розігріти і бігав навколо, здмухуючи пилинки.

–О! – усміхнувся вчитель, побачивши дітей. – От і ви. Готові їхати?

–Так, – в один голос відповіли діти.

–Тоді заскакуйте всередину і поїдемо за тіткою Параскою.

В автомобілі було неймовірно холодно. Він промерз наскрізь, а щоб прогрітись, потрібно проїхати не один кілометр. Маркові згадалась поговірка: «Краще погано їхати, ніж добре йти».

–Це ж треба таке, щоб хтось зумів зацікавити Василя Васильовича, – закивав із сторони в сторону головою Петро Іванович, коли вони виїхали з подвір’я. – На моїй пам’яті такого не було. Учора він мені усі вуха прожужав. Щоправда я ще не встиг знайти чогось, що би вартувало уваги. Подивитись би на той кулон власними очами. Бо Василь Васильович лише намалював його схематично і описав словами. Зможете його принести?

–Хіба що з кішкою, – усміхнувся Марко. – Мені не вдалось ані зняти його, ані розстебнути ошийник.

–Нехай так.

–Ви не знаєте чи зміг Василь Васильович перекласти написи на кулоні? – запитала Оксана.

–Принаймні він мені про це не говорив.