Розділ 12

На серці було неспокійно. Душа палала від переживання. Середина переверталась з ніг на голову. Анна подивилась на свою руку. Вузлуваті спрацьовані пальці тремтіли. Вона кілька разів стисла їх в кулак. Не допомогло. Жінка зітхнула, глибоко вдихнула і зайшла на ґанок. Відро з вранішнім надоєм поставила збоку і важко опустилась на лаву. В грудях защемило і перейняло подих.

–Що з тобою? – вийшов з кухні Микита. – Серце схопило?

Він не дочекавшись відповіді швидко, на скільки дозволяв вік, кинувся в хату. Незадовго Микита вийшов з таблеткою у руці.

–Візьми під язик, – простягнув білий кружечок, – це «Валідол».

Анна взяла таблетку і обперлась на стіну. Вона важко дихала, дивлячись в стелю.

–Може швидку викликати? – запитав Микита.

–Ні. Ніби легшає.

–Давай поможу. В ліжко ляжеш, трохи відпочинеш.

–Я тут посиджу. Молоко переціди, – махнула рукою Анна

Чоловік послухав жінку, взяв відро і пішов в кухню. Двері залишив відчинені, щоб слідкувати за дружиною. Але Анна самотужки піднялась і сказала:

–Щось мені на душі неспокійно. Подзвоню до Катерини.

–Гаразд, – кивнув Микита, – але все ж приляж трохи. Ще є час. До церкви встигнемо.

Анна зайшла в кімнату, сіла на ліжко і зняла телефонну трубку. Вона набрала тризначний номер на барабані і стала чекати відповіді. Гудки перервались і з іншої сторони почувся голос:

–Алло.

–Катрусю, Христос народився, – привіталась Анна.

–Славімо його. Щось трапилось, мамо?

–Ні. Хотіла запитати, як у вас справи?

–Все добре. Ви не повірите, – голос Катерини був радісний, – корова почала доїтись. Видно ті ліки, що дав Роман допомогли.

–Це чудово, – без ентузіазму сказала Анна. – Як хлопці?

–Ще сплять. Позасинали, як немовлята. Скоро прокинуться. Ага, ще одне. Схоже цієї ночі Іванко не ходив уві сні. Я кілька разів прокидалась, чого вже давненько не було, і він спав. Двері усі були зачинені. Зазвичай після його походеньок все навстіж.

–От і добре, – зітхнула Анна.

–У вас точно все нормально?

–Так, так, звичайно. Приїжджайте у гості. Чекаємо колядників.

–Звичайно, мамо. О! Хлопці прокинулись. Будемо збиратись до церкви.

–Гаразд. Передавай привіт дітям.

–Звичайно. Бувайте здорові.

–І ви, – Анна поклала телефонну трубку і важко зітхнула.

Після таблетки ніби полегшило, але в грудях все ще пекло. Та й неспокій нікуди не дівся. Анна обережно поклала голову на подушку. Вона боялась цих відчуттів, але ще надіялась на те, що це помилка. Що все не так страшно. Її погляд зупинився на фотографії покійного сина, яка стояла в рамці на серванті. Анна вдивилась в блакитні очі і по її щоках потекли сльози.

–Анно, – вирвав жінку з думок Микита, – як ти?

–Полегшало, – втерлась вона рукавом.

Чоловік сів поруч, обняв жінку і пригорнув до себе.

–Я також скучаю за ним, – зітхнув він.

–Іванко і Марко такі схожі на Андрія. Як гляну на дитячі фотографії... – Анна затнулась.

–Так і є. Онуки - згадка про нього та наша потіха.

Жінка піднялась і підійшла до серванту. Вона відкрила одну із дверцят і витягнула масивний альбом у коричневій палітурці. Анна почала гортати його, переглядаючи фотографії.

–Що ти робиш? – запитав Микита.

–Шукаю одну фотографію.

–Яку?

–Ту, де Андрій з Миколою кішку на руках тримають. Пам’ятаєш біла така? Як же вони її назвали?

–Зефіркою, ніби, – знизав плечами чоловік. – Яке це має значення?

–Саме так. Я вже й призабута.

–Навіщо тобі це?

–Та так, щось згадалось, а ще Іванко зі своєю кішкою на вечерю приїхав. Така ж біла, як Зефірка.

–Була, – насупився Микита. – Її уже давно немає. Кішки стільки не живуть.

–Та знаю я. Немає, – закрила альбом Анна.

–Чого немає?

–Фотографії.

–Андрій забрав багато з них із собою, після весілля. Спитай у Катерини, якщо так припекло.

–Так і зроблю. Гаразд, збираймося, бо на Службу Божу запізнемось.

****************************************************************************************************************************

Анна з Микитою сіли за стіл. Вони кожного вечора пили чай перед сном. Чоловік усе літо збирав трави, а дружина висушувала їх. Це був найкращий гарячий напій. А якщо до нього ще добавити малини чи смородини, то й ніякий куплений у магазині не зрівняється. Цього вони навчили Андрія, а він уже передав свому сину, Марку.

Нещодавно пішли колядники і зважаючи на достатньо пізню годину, це були останні гості цього вечора. Можна було спокійно почаювати.

Анна зняла чайник з газу, який посвистував, і залила кип’ятком жмут трав. Запах липи і м’яти рознісся кухнею. Нотки інших рослин було чутно менше, та все ж вони доповнювали неповторний аромат.

Після того, як трави настоялись, жінка налила чай в кружки. Посередині столу поставила нарізані домашні пляцки. Анна сіла за стіл і сипнула у свою порцію пучку сірого порошку.

–Що ти робиш? – запитав Микита.

–Для кращого сну. Давай і тобі трішки добавлю.

–Знав я, що ти відьма, – Микита усміхнувся, – але кохав завжди.

–Та, яка там відьма? – махнула рукою жінка. – От моя бабуся, була відомою-знахаркою. До неї навіть з інших районів люди приїжджали з різними болячками. Траплялось, що й з обласного центру. Вона травами людей, що присмерті були, на ноги ставила. Шкода, що мама не дуже тим цікавилась. А я була ще не достатньо дорослою, щоб перейняти від бабусі її вміння. Та й талант у мене вочевидь куди менший.

–Я пам’ятаю її. По селі говорили, що вона уміє ворожити, – Микита підсунув кружку ближче до дружини. – Сип своє зілля.

Анна кивнула і порошок полетів у чай. Вона обережно помішала напиток і віддала чоловіку.

–Був у неї дар. Інколи вона бачила, або відчувала дивні речі. Деколи уві сні, деколи на яву. У мене теж таке зрідка трапляється. Але бачити щось і трактувати це правильно – різні речі. Бабуся уміла. Я – далеко не завжди.