Розділ 11

Хлопці не захотіли залишатись у бабусі з дідусем. Причини були ті, про які говорила Катерина. Онуки обіцяли обов’язково навідатись на другий, або третій день Різдва.

Додому приїхали пізно ввечері. Іванко закутався в ковдри та перину й заснув. Микола заніс хлопця до хати і положив у ліжко.

–Приходьте завтра колядувати, – прошепотів дядько Маркові.

–Обов’язково, – всміхнувся хлопець.

Микола попрощався з Катериною, племінником і вийшов на двір.

Іванко спав, як убитий. Він навіть не ворухнувся, поки мама його роздягала. Катерина накрила сина ковдрою і поцілувала. Сніжинка уже скрутилась калачиком поруч з головою хлопця.

–Ще не бачила такого, скільки живу, – усміхнулась Катерина. – Таке враження, що Іванко з кішкою – одне ціле.

–Це точно, – Марко ліг і накрився ковдрою.

–Солодких снів, сину, – мама лагідно погладила хлопця по голові і поцілувала.

–І вам, мамо. Світло на ялинці не вимикайте.

–Гаразд. Засинай.

Марко закрив очі і поринув у сон. Так спокійно він ще не засинав. Прийшли солодкі сновидіння. Хлопець ніколи б не згадав, що саме йому снилось, але це були найприємніші картинки і образи, які він, коли небудь, бачив у снах.

Проміння холодного зимового сонця прослизнули поміж штор і впали на обличчя Марка. Хлопець примружився, завовтузився і відкрив очі, прикриваючись долонею. Він сів у ліжку і потягнувся. Настрій був прекрасний, енергія так і виривалась з нього. Марко глянув на Іванка. Брат ще спав, спокійно посилюючи носом. Сніжинка ходила по кімнаті туди-сюди і пом’явкувала.

–Вставай, сонько, – сказав старший брат.

Іванко почав крутитись. Він ліниво повернувся обличчям до стіни і сказав:

–Встаю. Я вже прокинувся. Ти іди вмивайся, бо знову будеш мене відштовхувати від умивальника.

–Гаразд, але не барись, – Марко вийшов з кімнати, а у дверях додав: – я тебе знаю. Ти й заснути знову можеш.

–Не засну, – буркнув молодший брат.

Іванко переконався, що Марко вийшов і швидко сів. Потім відкинув ковдру та глянув на штанини піжами. Хлопець з полегшенням зітхнув. Вони були сухими.

–Хух, бачиш, Сніжинко, цієї ночі я не сновигав, – хлопець почухав потилицю. – Щонайменше на двір точно не виходив.

Кішка нявкнула і стрибнула на ліжко. Вона подивилась цибулястими очами на хлопця, а тоді приластилась, вигинаючи тіло.

–Що з тобою? Чому ти така неспокійна? Зголодніла? Хм, це на тебе не схоже. Ну гаразд, ходімо.

Хлопці вмились, попили чаю і почали вдіватись в церкву. Катерина уже попрасувала і наготувала святковий одяг. Усі разом вийшли з хати. До Марка підбіг Бровко. Почав шалено махати хвостом і облизувати руки.

В цей же момент на двір вийшов Михайло Олексійович з дружиною Марією Іванівною і внучкою Оксаною.

–Христос народився! – вигукнув Марко.

–Славімо його, – відповіли сусіди.

–До церкви підемо гуртом, – сказав Михайло Олексійович.

–Воно й веселіше буде, – усміхнулась Катерина.

–Як ваша корова? – запитала Марія Іванівна.

Це була невисокого росту жінка з добрими карими очами. Колись вона працювала у школі вчителькою української літератури і мови. Та уже вийшла на пенсію. Тепер з чоловіком тримали невелику господарку і жили у своє задоволення.

–Та дякувати Богу, сьогодні вранці дала молока. І одразу майже чотири літри, – відповіла Катерина з неприхованим задоволенням.

–Це ж класно, – мало не вигукнув Марко.

–Це справді хороша новина, – погодилась Марія Іванівна.

–Та якби, не доведи Господи, щось пішло не так, не соромся звертатись, – сказав Михайло Олексійович. –Все ж сусіди – не чужі люди.

–Дякую, – сказала Катерина, – я вам по трохи віддам те, що ви мені позичили.

–Навіть і не думай, дитино, – обурилась Марія Іванівна. – Нам достатньо того молока, що дає наша корова. З головою.

Катерина ніяково кивнула.

–Ти що, – здивувався Марко глянувши на Іванка, – збираєшся Сніжинку в церкву нести?

–Чому б і ні, – знизав плечами молодший брат.

–Сину, – насупила брови Катерина, – не вигадуй. Я тебе прошу.

–Ну добре, – зітхнув хлопець, а тоді опустив кішку на стежину. – Почекай мене вдома. Я швидко повернусь.

Сніжинка нявкнула дивлячись на Іванка. Бровко подався назад, заскавчав пронизливо і шмигнув у буду.

–З такою кішкою і собаки не потрібно, – усміхнувся Михайло Олексійович.

–Еге ж, – радісно погодився Іванко.

–Йдемо, – сказала Катерина синам, – бо запізнимось на Службу Божу.

Свято у селі, особливо зимою, мало чим відрізняється від буднього дня. Біля худоби все одно потрібно поратись. Голодними ж тварин не залишиш. Засипані снігом стежки також негоже без уваги залишати. А от сніданок, обід чи вечеря були особливими. Передріздвяного посту дотримувались, якщо не суворо, то наближено до того. А в останній тиждень, про м’ясо і будь що пов'язане з ним, не могло бути і мови. А яка ж це спокуса, коли коптиш ковбаси, шинку чи шпондер, а попробувати його, як слід не можеш. Так лиш, щоб перевірити чи уже готове. Потім усе це висить у коморі, манить таким неповторним запахом, що аж слинки течуть. Та зась. Традиції – це традиції. Зате коли приходить Різдво, усі ці м’ясні страви смакують в десятки раз апетитніше.

Після святкового обіду, трохи відпочили. Обов’язково увімкнули телевізор, щоб подивитись неповторний фільм, знятий за мотивами однойменної книги Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Його перегляд – це також традиція, без якої не можна було уявити Різдво.

Коли фільм закінчився, Марко нагодував худобу і птицю, прибрав біля них і зайшов у хату. Він ще не встиг роззутись, як двері прочинились і всередину забігла Оксана. Вона налетіла на хлопця, звалила його з ніг і опинилась зверху.

–Привіт, – щиро засміялась дівчина.

–І тобі, – звів брови Марко, усміхаючись. – Куди поспішаєш?

–До тебе, звичайно, – знайомі бісики заграли в очах Оксани.