Розділ 10

День перед Святою вечерею, видався, як завжди, метушливим. А зважаючи на те, що ще зночі безперервно летів лапатий сніг, роботи додалося. Прогортати стежки доводилось, що дві години, а то й частіше. Подекуди кучугури снігу уже сягали дахів будинків.

Катерина, як і зазвичай, крутилась на кухні. Добре, що пішла у відпустку від Нового Року до кінця свят. А то годі було б з усім впоратись. Кожного року вечеряти їздили у сусіднє село. Там жили свекруха і свекор Катерини. Невістка не любила навідуватись в гості з пустими руками. Тому деякі страви обов’язково готувала, щоб взяти із собою. Та й на свята було традицією наготувати смачніше, ніж зазвичай.

Марко чистив стежку, коли до огорожі підійшла Оксана. Хлопець випрямився положив руки на держак лопати, а на них вперся підборіддям.

–Привіт, – усміхнулась Оксана.

–Привіт, – відповів Марко.

–Як думаєш, Василь Васильович переклав напис на кулоні?

–Думаю, що ні. Ми ж лише вчора були у нього. Сьогодні Святвечір, завтра поведу Іванка колядувати і одразу зайдемо до нього.

–Мені зовсім невтерпець. Це ж так захоплююче, – замріяно звела очі вгору Оксана.

–Що є те є, – погодився, усміхаючись Марко. – Але це всього лиш старовинний кулон, реліквія.

–Всього лиш? – здивувалась дівчина. – У нас в руках річ з багатолітньою історією. Уяви, що сотні, а може й тисячі років тому, цю підвіску, на своїй шиї, носив древній король чи королева.

Хлопець у відповідь знизав плечами і звів брови.

–Чому ти такий нудний? – здивувалась Оксана.

–Зовсім ні.

–Тебе ніби підмінили, – насупилась дівчина. – Раніше ти виявляв більше цікавості до кулона і загадкових написів на ньому.

–Можливо, – Марко потер груди, немов би вони його пекли.

–Їдете на Святвечір до бабусі і дідуся? – перевела тему Оксана.

–Так. Це традиція.

–Шляхи напевне засипало. Як доїдете?

–Дядько Микола має сани. Запряже коней і в дорогу. Його ”Жигулі” можуть і не проїхати. Ще зараз, трактор можливо розгорне дороги. А ввечері точно уже не виїжджатиме.

–Зрозуміло, – кивнула дівчина. – Смачної вечері. Зустрінемось завтра.

–Навзаєм. До зустрічі.

Оксана обернулась і пішла до хати. На серці було тривожно, але вона не могла зрозуміти чому. Якийсь незрозумілий неспокій витав навколо, щось незвичне шкребло по душі, немов би кігтями.

Почало сутеніти, коли під’їхав дядько Микола санами. Поруч сиділа його дружина – Світлана. Навіть через теплий одяг було видно округлий животик. Вони були одружені уже десять років, але дітьми бог не нагородив. Роки поїздок по різноманітних лікарнях і центрах не дали жодних результатів. І коли уже сім’я полишила будь які надії на народження дитини, Світлані вдалось завагітніти. Микола дякував Богу щодня за такий дарунок.

–Доброго вечора, – підійшли до сан хлопці.

–Привіт, козаки, – щиро усміхнувся Микола. – Заскакуйте. Я там сіна наклав, а поверх застрелив ковдри і перину. Точно не змерзнете.

–Клас! – стрибнув на сани Марко.

Його прикладу послідував Іванко. Кішка мирно сиділа у нього за пазухою.

–А це хто у тебе? – запитала Світлана.

–Сніжинка, – відповів Іванко.

–Не звертайте уваги, – махнув рукою Марко. – Він з кішкою ніколи не розлучається. Вони навіть сплять разом.

–Це ж чудово, – усміхнулась тітка. – У мене в дитинстві також була кішка. Я її дуже любила. Тваринкам потрібна увага і любов. Вони відчувають це і повертають сповна.

–Вибачте, – підійшла Катерина, – забарилась трішки.

–Нічого страшного, – Світлана підсунулась. – Сідай поруч.

–Гаразд. Як у тебе справи?

–Дякувати богу, усе гаразд. Вагітність проходить добре. Навіть лікарі дивуються, що у такому віці я жодного разу не лягала на підтримку. Та все ж доведеться перед пологами. Все задля безпеки Богданки, – Світлана ніжно погладила живіт.

–Ну що, готові? – запитав Микола. – Тоді закутайтесь добряче і поїхали. Вйо!

Поки доїхали до сусіднього села, яке знаходилось за три кілометри, небо розвиднілось. Хмари розійшлись, а вгорі повис срібний диск місяця оточений сотнями і тисячами зірок. Почав притискати мороз.

–Гов! Тррррр! Помаліше! – потягнув віжки Микола, коли під’їхали до потрібної брами і пожартував. – Деліжанс прибув на кінцеву. Панів і панночок прошу виходити.

Бабуся Анна і дідусь Микита зустріли онуків на порозі. Вони міцно обіймали їх, а бабуся ще й взялась розціловувати. На її очі виступали сльози, хоч як вона намагалась їх стримати.

–Як же я за вами скучила, – розглядала обличчя онуків бабуся.

–Ми за вами також, – відповіли в один голос хлопці.

–Ну гаразд, проходьте всередину, бо мороз не аби який береться. Йдіть погрійтесь. Змерзли напевно в дорозі.

Підійшла Катерина, обійняла свекруху і вони одночасно заплакали, згадуючи важку спільну втрату. Дід Микита почоломкався з сином і поцілував невісток. Усі увійшли в хату.

–Яка ти уже гарна, – плеснула в долоні Анна, коли Світлана зняла верхній одяг. – Не можу дочекатись на онуку. Вона буде справді дана богом – Богдана.

–Ще зовсім трішки. Місяць залишився, якщо швидше на світ не попроситься.

–Вона може таке утнути, – усміхнувся Микита. – На неї усі чекають з нетерпінням. В нашій сім’ї - це перша дівчинка. По моїй лінії народжувались лише хлопці. Уже п’ять поколінь.

–Так це по твоїй, – махнула рукою Анна. – А по нашій ні. Правда дівчата? Ну гаразд, давайте до столу, бо вже давно перша зірка зійшла.

–Помолімося спершу, – сказав господар.

Після молитви усі сіли за стіл. За традицією, кожен попробував кутю, починаючи зі старшого, закінчуючи наймолодшим членом сім’ї.

–Чому так несправедливо? – обурився Іванко. – Я кожного року пробую кутю останнім.

–Тому що ти наймолодший, – усміхнувся Марко.

–Не переймайся, – погладила внука по голові бабуся, – наступного року ти уже будеш не останнім.