Розділ 9

Марко здригнувся і розплющив очі. Він весь спітнів, але відчував, що йому холодно. В грудях пекло, ніби на кашель. Хлопець глянув на ліжко брата. Той мирно спав, обіймаючись зі Сніжинкою. Марко потер очі, кілька разів заплющив і розплющив їх, щоб прогнати сон остаточно.

–Прокинувся, сонько? – у кімнату увійшла мама. – А цей ще досі спить. Ну хоч цієї ночі не вдалось йому на двір вийти.

–А по хаті ходив? – спустив ноги на підлогу Марко.

–Навіть не знаю, – знизала плечами мама. – Я намагалась не спати, але таке враження, немов би хтось дрімоту напустив. Спала, як убита, поки будильник не задзвонив.

–У мене щось схоже. А ще здається, ніби хтось по голові дав чимось важким, – потер потилицю хлопець.

–Ще б пак, стільки спати. Обід уже.

–Бути цього не може, – Марко глянув на наручний годинник. – Нічого собі, перша минула.

–Отож бо, – лагідно усміхнулась мама. – Уже й Оксана заходила. А ви все спите. Іванко, прокидайся, сонько.

Хлопець пововтузився, застогнав і швидко піднявся.

–Все добре? – запитав він, вдивляючись в підлогу, але мокрих слідів не помітив. – Цієї ночі я не вийшов на двір?

–Ні, – відповіла мама. – Підіймайтеся, вмивайтеся і їсти. Буде сніданок і обід вкупі.

Катерина вийшла з кімнати, за нею почимчикував Марко. Іванко взяв Сніжинку на руки, глянув у її цибулясті очі і сказав:

–А ти їсти хочеш? Тоді ходім.

Хлопець відкинув ковдру і з жахом глянув на штанини піжами. Вони були вологі. Іванко насупився, не розуміючи, що робити. Якщо розповісти, то мама і старший брат засмутяться. Хлопець швидко зняв штани і повісив їх на піч. Колись у них палили дровами, але кілька років тому село газифікували. Печі перемурували і тепер опалення у хаті стало газовим. Так штани вмить висохнуть і ніхто не дізнається про нічні походеньки. А, щоб не виникло підозр, Іванко переодівся в звичайний одяг.

Хлопці ще не встигли сісти за стіл, як в двері постукали. Вони прочинились і на ґанок зайшла Оксана.

–Вже прокинулись? – запитала дівчина широко усміхаючись.

–Угу, – пережовуючи їжу відповів Марко.

–У мене хороша новина, – Оксана потирала руки.

Хлопець зрозумів, на що очікує дівчина і запитав:

–Яка ж?

–Вранці я пішла по хліб. Якраз приїхав рейсовий автобус. Відгадай, хто йшов зі зупинки?

–Професор? – сьорбнув чай Марко.

–Так, Василь Васильович. Підемо до нього?

–Звичайно. Може хочеш чаю?

–Не відмовлюсь.

Марко заварив ще один чай. Оксана сіла поруч і не зводячи очей з хлопця, зробила малий ковток.

–З тобою усе гаразд? – запитала дівчина.

–Так, – кивнув Марко. – Голова немов у тумані. Напевне через те, що спав довго. Я зараз одягнусь і ми підемо. Іванко, ти також вдівайся. Сніжинку візьмемо з собою.

–Я майже готовий, – сказав молодший брат, вказуючи на одяг.

Мороз притискав добряче. Тепло одівшись, компанія вийшла на двір. Бровко знову безуспішно намагався зловити Мурчика. Собака уже ставав на травмовану лапу. Пелехатий звір те й діло стрибав по глибокому снігу. Побачивши дітей Бровко гавкнув радісно, замахав хвостом і підбіг до них. Марко занурив руку в шерсть собаки і скуйовдив її. Оксана почухала Бровка по шиї так, що він аж голову задер.

–Що, друже, лапа уже майже не турбує? – усміхнувся Марко. – Не дарма дядько Роман згадував прислів'я: «заживе, як на собаці».

–Що правда, то правда, – погодився Іванко і також взявся гладити Бровка.

Собака спочатку слухав, а тоді відсахнувся.

–Чого це ти? – здивувався хлопець і знову наблизився.

Бровко присів, піджав хвоста і знову відступив. Іванко зробив ще одну спробу, але собака заскавчав і дременув геть.

–Що з ним? – запитав хлопець.

–Напевне ніяк не може звикнути до Сніжинки, – знизав плечами Марко.

–І чому б це? – Іванко погладив білосніжну кішку і та замуркотала. – Вона ж така мила і спокійна.

–Може він ревнує? – припустила Оксана. – Ти ж Сніжинку з рук не спускаєш.

–Хм. Ну і нехай, – задер носа хлопець.

Діти вийшли з подвір’я і попрямували засніженою вулицею. Кучугури були майже два метри заввишки. По селі переміщались, немов би тунелями лабіринту. Відмінність була лише в тому, що усі шляхи тут були відомі.

Професор жив у звичній для села мурованій хаті накритій дахом з оцинкованої бляхи. Всередині були сіни, комора і три кімнати. Усі прохідні. Зазвичай, з часом, господарі добудовували ґанок, кухню і ванну кімнату, для зручності. Так само було і у Василя Васильовича. Він був не лише розумним, а й майстром на усі руки. Все це зробив власноруч.

Першим на подвір’я зайшов Марко. Слідом пішла Оксана, за нею Іванко, який пхнув Сніжинку за пазуху, щоб вона бува не змерзла. Навпроти хати, на прив’язі сиділа невеличка добродушна собака, яка весело залаяла, коли побачила гостей.

–Тихо, кудлатий, тихо, – сказав Марко.

Діти пройшли розгорнутою стежкою до дверей. Сніжинка виглянув з-за куртки Івана і зашипіла зіщуливши очі. Собака знітилась, перестала махати хвостом і забігла в буду. Тварина боязко висунула назовні ніс і перелякано виглядала з укриття.

–Сніжинко, – сказав Іванко, – ти усіх собак в окрузі розлякаєш.

–Ще такого не бачила, – усміхнулась Оксана.

Марко постукав у двері. Витримавши коротку паузу хлопець повторив стук. У вікно, яке виходило просто на сходи, виглянула літня жінка. А з хати долинув чоловічий голос:

–Заходьте.

Гості ввійшли всередину і зупинились на ґанку. На порозі стояв високий худорлявий мужчина з довгим кучерявим волоссям густо побитим сивиною. На переніссі сиділи окуляри з товстими лінзами, а на груди спадала трикутна борідка.

–Слухаю вас.

–Доброго дня, Василю Васильовичу, – привітався Марко.

–Доброго, – кивнув господар.

Гості знітилась переминаючись з ноги на ногу.

–Чим я можу вам допомогти? – запитав Василь Васильович, зрозумівши, що діти не знали з чого почати.