Розділ 7

Товщина льоду на ставку перевищувала пів метра. Ніхто не міг повірити у те, що трапилось. Петро жодного разу не виплив з-під води, хоч глибина на цьому місці була не більше ніж півтора метри.

Діти перелякалися не на жарт. Усі розбіглись по домівках не знаючи, як себе повести правильно. Розповіли батькам, а вже вони почали бити на сполох і повідомили сім’ю Петра про трагедію. У загиблого було ще п’ятеро братів і сестер. Мати і батько хлопця були настільки п’яні коли їм розповіли, що одразу і не зрозуміли, про що йде мова.

На ставку мужчини намагались пробити лід, поки не приїхали рятувальники з райцентру. На березі запалали вогні. Але все виявилось марним. З темрявою прийшов шалений мороз. Температура опустилась до двадцяти п’яти градусів нижче нуля. Ополонки замерзали одразу після того, як з неї витягували бур. На світанку рятувальники розвели руками, пояснивши, що допоки морози не відпустять, знайти потопельника не буде можливим.

Ця трагедія зачепила кожного у селі. Наближались свята, а усі лиш про це і говорили. Дітям заборонили йти на ставок, хоч при такій погоді там би і трактор спокійно проїхав.

Марко дав їсти курям і йшов ставити пусте відро на місце. З хліва вийшла мама.

–Нічого не можу зрозуміти, – вона звела брови і зітхнула.

–Щось трапилось?

–Наша корова якось дивно дає молоко. Вранці й пів літри не набереться, а ввечері ціле цеберко надоюю.

–Дійсно дивно, – знизав плечами Марко. – Якби захворіла, молока б зовсім не було. При маститі (запалення вим’я корови) такого не буває.

–От і я про те ж.

–Коли це почалось? – запитав син.

–З першого числа. Збігай но за дядьком Романом. Нехай гляне.

–Гаразд.

Марко поставив відро в літню кухню і пішов стежкою з подвір’я. Біля огорожі його уже чекала Оксана.

–Привіт, – усміхнулась дівчина. – Куди йдеш?

–Привіт. За доктором. Має до корови подивитись.

–Захворіла?

–Не знаю. Тому і йду.

–Ой, зовсім забула. Чому, власне, я йшла до вас. Сьогодні говорила з татком. Розповіла йому про кулон Сніжинки і написи на ньому. Знаєш, що він сказав? – хитрі вогники блиснули в очах Оксани.

Марко усміхнувся у відповідь, але взяв невелику паузу, адже розумів, що дівчина чекає від нього запитання.

–Знаєш? – повторила дівчина, округлюючи великі очі.

–Ні, – не стримався хлопець і засміявся.

–Ну що? Чому ти смієшся? – вдавано образилась Оксана.

–Та ні, нічого. То, що сказав твій тато?

–Що це латина. Точно.

–І, що означає цей напис?

–Нажаль він не знає, – розвела руками і знизала плечами дівчина.

–Залишилась дрібничка – знайти знавця мови, якою уже ніхто не розмовляє століттями.

–Чому ти підколюєш мене? – тепер в голосі Оксани промайнули справжні нотки образи. – Я ж старалась. Невже тобі не цікаво?

–Вибач, – зніяковів хлопець. – Заходь ввечері в гості. Попробуємо разом з цим розібратись. А зараз я мушу йти.

Дівчина не відповідала, лише дивилась примруженими очами.

–Прийдеш? – запитав Марко.

–Можливо, – протяжно відповіла Оксана, але не втрималась і вибухнула сміхом. – Ти б бачив своє обличчя. Звичайно прийду. Це ж так цікаво.

Хлопець махнув рукою і пішов усміхаючись сам до себе. Відчуття в нього всередині були незвичними і виникали кожного разу, коли він зустрічав Оксану. Вечорами, Марко ловив себе на тому, що думає про дівчину перед сном і чекає наступного дня, щоб знову побачити її. Але сказати про це було соромно. Що, як ці почуття не взаємні? Краще, нехай йде усе своїм шляхом.

Дядько Роман оглянув корову, але нічого незвичного не примітив. Вона добре їла і пила, але поводила себе трохи неспокійно.

–Що з тобою? – погладив тварину по спині доктор. – Чого ти боїшся?

–Вона спокійна, зазвичай, – зауважила Катерина. – Хоч останнім часом трішки поводиться дивно.

–Як саме?

–Коли я мию вим’я, перед тим, як доїти, постійно відступає. Так, ніби їй болить. Сьогодні, вранці, корова навіть мене мало не копнула. А такого, до цього не траплялось.

–Подивимось, – ветеринар сів навпочіпки і присвітив ліхтарем. – Дивно.

–Що? – присів поруч Марко.

–Бачиш ці червоні цятки?

–Так, схожі на маленькі ранки чи порізи.

–Напевне вони її і болять, – підвівся дядько Роман.

–Від чого вони могли з’явитись? – здивувалась жінка. – Марко постійно чистить з-під корови і підстеляє свіжою соломою.

–Так і є, – підтвердив хлопець.

–Я і не сумніваюсь. Одне скажу, це точно не інфекція. Дай но мені мою валізу.

Доктор натиснув на два замки, які клацнули з характерним звуком і відкрив її. Витяг зсередини якийсь тюбик і подав Катерині.

–Мастити на чисте вим’я після здоювання. Кілька днів і усе має пройти.

–Дякую, – взяла мазь жінка. – А чому молока немає ранками?

–Тут нічого сказати не можу, – знизав плечами доктор і вийшов на двір. – Гарного вечора.

–Романе, може я б заплатила?

–Не вигадуй, Катерино, і не ображай мене такими словами. Бувайте.

                                                  ***

Марко читав книгу «Воно». Батько був поціновувачем творчості Стівена Кінна і часто купував нові твори улюбленого письменника. Старший син успадкував тягу до читання і до жанру жахастиків.

Іванко намагався побавитись із Сніжинкою, але кішка взагалі не реагувала на витівки хлопця. Він прив’язав на один кінець нитки зім’ятий у кульку папір і водив ним перед носом Сніжинки. Та все було марним, кішка примружила очі і муркотала під ялинкою.

–Чому вона не бавиться? – хмикнув Іванко. – Мурчик завжди бігає за папірцем.

–Вона не хоче, – не відриваючись від тексту відповів Марко. – Принеси Мурчика та й діло з кінцем.

–Де я його знайду зараз? Давай у щось пограємо.

–Я читаю.

–Як можна це любити? – зітхнув Іванко. – Ще й таку товстезну книгу вибрав.

–А, як можна не любити?