Розділ 6

На перший день нового року усі хлопчаки села збиралися на ставку, грати у хокей. Це була давня традиція, тому Іванко і Марко метушились перед тим, як вийти з дому. Старший брат часто ходив допомагати сусідам по господарстві, а вони йому віддячували грішми. І нарешті, цьогоріч, він зміг купити, такі омріяні ключки, для себе і молодшого брата. Навіть шайбу придбав. До цього доводилось грати саморобними. Готувати їх потрібно було ще з літа. Кущ ліщини обкопували, шукали найбільш підходящий корінь і вирубували гілку. Знайти таку, щоб відповідала усім вимогам: товщина, вигин кореня, викривлення, було зовсім не легко. Але коли вже знаходилась, то була мало чим гірша від справжньої ключки. Тим паче, що Марко вміло обробляв її так, щоб зручно було тримати, вести шайбу і завдавати удару. Залишались ще, звичайно ковзани. Але про них можна було хіба мріяти. Ніхто у селі не взував їх. Навіть купувати не збирався. Марко мав таке бажання, але розумів, що їх вистачить лише на одну зиму. Адже він росте. Та й ковзани далеко недешеве задоволення.

–Оце клас! – крутив ключкою в руках Іванко. – Оце ми зіграємо сьогодні. Ти ж візьмеш мене у свою команду?

–Звичайно, – усміхнувся Марко, підкинувши шайбу вгору і знову спіймавши її.

–Це найліпший подарунок, який я коли небудь отримував. Ти найкращий брат у світі, – Іванко міцно обняв Марка.

–Ти також, найкращий молодший брат.

–Але можеш не ставити мене на ворота сьогодні? Я вже добре граю на майданчику.

–Домовились, але якщо дозволиш мені, хоч одну шайбу закинути.

–Аякже, – підстрибнув від радості Іванко. – То, що пішли?

–Йдемо, але лопату потрібно взяти. Майданчик доведеться чистити від снігу.

Іванко подав брату шухлю, Марко закинув її на плече і вони рушили. Та не встигли хлопці покинути подвір’я, як їх окликнула Оксана.

–Куди ви без мене? – бігла вона до хвіртки.

–Я і не сподівався, що цього року ти захочеш йти, – здивувався Марко.

–Чому?

–Сама знаєш, там будуть лише хлопці.

–От і добре. А я буду, – грайливо усміхнулась дівчина, – вашою групою, якщо це можна так назвати, підтримки.

–Класно! – зрадів Іванко.

–Ти проти? – звела чорні брови Оксана, пускаючи бісики очами в Марка.

Хлопець не зміг приховати здивування. «Що з нею трапилось, за тих кілька місяців, поки вони не бачились? Погляд, немов у лисиці чи кішки, мова напів жартівлива, напів серйозна. Годі зрозуміти коли яка».

–Зовсім ні, – зашарівся Марко. – Я тільки за.

–То чому стоїмо? – усміхнулась Оксана. – Ходімо.

На ставку уже зібралось кілька хлопців. Вони жартували, сміялись, а двоє з них катулялись по снігу. Троє були однокласниками Марка, двоє молодшими. Іванко виявився наймолодшим серед усіх.

–Знову брата привів? – зітхнув невисокий худорлявий хлопець з карими хитрими очами. – Він ще малий.

–Сам ти малий, – обурився Іванко. – От побачимо, коли програєш, якої ти заспіваєш.

–Ага, насмішив їжака голими сідницями, – приснув сміхом хлопець.

–Петре, перестань. Ми з такого віку також ходили грати в хокей зі старшими.

–І вони нас проганяли.

–Що ти плетеш? Завжди брали у команду, – не погодився інший однокласник Марка.

–Гаразд тобі, Степане, захищатись за них. Вони ще й дівку привели. Вона теж гратиме?

–Знизь пил, – затиснув зуби Марко так, що аж заскреготали.

–От, от, – випер груди, як півень Іванко. – Ще раз її так назвеш і отримаєш ключкою межи очі.

–Ого, як страшно, – вдавано затремтів Петро.

–Досить вже, – втрутився ще один однокласник, Віталік. – Розвели тут гризню на рівному місці. Хоче малий грати, нехай грає. Хоче дівчина подивитись, нехай дивиться. І кішка може з нею дивитись.

–А ти, що тут робиш, Сніжинко? – дівчина взяла кішку, яка стояла поруч, на руки і погладила.

–Я й не помітив, як вона йшла за нами, – усміхнувся Іванко. – Тепер ми точно переможемо з такою підтримкою.

–О! – вказав Степан на дорогу, яка вела до села. – Ще шестеро йдуть. Можна починати чистити майданчик.

–Все ж краще ніж сваритись, – погодився Марко.

Петро зверхньо хіхікнув і сплюнув. У Марка з цим хлопцем не склались відносини ще з дитинства. Петро був хитрим, підступним і брехливим. Завжди ставив себе вище інших, хоч розумом далеко не відзначався. Катерина часто повторювала синам, щоб не звертали на нього уваги. Такі люди розуміють, що дурніші, фізично не сильні, тому і показують свою зверхність над іншими на словах. Але це лиш пелена, самообман. Та все ж були моменти, коли у Марка вривався терпець. Стабільно, раз чи два на рік, він зчеплявся з Петром, а востаннє хлопці навіть побились. Так Марко прийшов додому з розбитою губою, а Петро з синцем під оком. Це ще щастя, що однокласники розборонити, бо Марко уже сидів верхи і хотів завдати наступний удар. Все, як учив тато – ніколи першим не заривайся, але за себе і близьких людей умій постояти. В цій бійці Петро спеціально зірвав із руки годинник, який колись належав Марковому татові.  Ремінець, після цього, став непридатним для носіння. Марко такого пробачити не міг, адже це та річ, яка нагадувала йому батька. Тримаючи годинник на зап’ясті, хлопцеві здавалось, що тато поряд.

Коли підійшли інші хлопці, привітались і усі разом узялись за роботу. Працювали старанно, адже чимшвидше хотіли почати гру. З відгорнутого снігу одразу вимостили обочини і ворота. Облили їх водою, щоб шайба могла відбиватись і не загубилась в кучугурах снігу.

Усього зібралось п’ятнадцять хлопців різного віку. Поділились на три команди по п’ять гравців і почали гру. Іванко, як і хотів потрапив у одну команду з братом. Грати довелось по черзі. Спочатку на майданчик виходили дві команди і грали п’ять хвилин, або до двох закинутих шайб в одні ворота. Тоді на майданчику залишалась команда, яка виграла і продовжувала гру із запасною.

Іванка не поставили на ворота. В команді вирішили, що воротарі будуть міняти один одного по черзі. Іванко віддавався на повну. Встигав усюди, хоч і толку було не так багато, як від старших хлопців. Та все ж його хвалили і визнавали, що він грав значно краще ніж торік. Хлопець тішився, задоволено задирав носа, а коли його ще й підтримувала Оксана рвався до чужих воріт, щоб закинути шайбу.