Розділ 5

Наступного дня Іванко себе почував добре, немов би нічого й не трапилось напередодні. Температура стабілізувалась, хрип у голосі зник і хлопець, як і зазвичай, став активним і всюди сущим. Він, те і діло, чіплявся до старшого брата із запитаннями:

–Коли вже будемо ставити ялинку? Сьогодні ж Новий Рік.

–Встигнемо ще. Глянь скільки снігу насипали через ніч. А ще потрібно біля худоби попорати.

–Давай, допоможу зі снігом.

Брати разом чистили стежки. Поруч на трьох лапах стрибав Бровко безуспішно намагаючись спіймати Мурчика. А от знайдену кішку годі було з хати вигнати.

–Ти диви, яка пані, – дивувалась Катерина. – Я сьогодні уже тричі її на двір виносила, а вона за ногами і вже в хаті.

–Зігрітись хоче після лісу, – засміявся Марко.

–Якщо її господар не знайдеться, як ми її назвемо? – запитав Іванко.

–Не поспішай. Відкидаємо сніг і перейдемось по селі, позапитуємо людей. А там видно буде.

Так і зробили. Село налічувало, без малого, двісті дворів. Хлопці обійшли усі, але виявилось, що ні в кого не пропадала домашня тварина. Іванко цим неймовірно тішився. Кішка усю ніч тулилась біля нього у ліжку і хлопець полюбив тваринку. Усю дорогу на шляху назад, Іванко безперестанку перелічував можливі клички для кішки.

–Щось ніяке не підходить, – зітхнув молодший брат, шмигаючи носом.

–Був би котиком, – сказав Марко, – назвали б Сніжком.

–О! Може Сніжкою назвати, чи Сніжинкою?

–Можна. Вона ж біла, як сніжинка.

–Нехай буде Сніжинка. Все підходить. Вона і біла, і завжди холодна. Прекрасне ім’я.

–Кличка, – усміхнувся Марко. – Імена в людей.

–Яка різниця, – махнув рукою Іванко.

Він забіг на подвір’я і помчав до хати, щоб повідомити кішці, як її тепер кликатимуть.

Марко не спішно йшов слідом і копав сніг, коли почув, що його окликнули. Він здивовано підвів голову і побачив Оксану. Онука Михайла Олексійовича стояла на порозі і махала рукою.

–Привіт, – помахав у відповідь Марко.

Оксана збігла східцями і підійшла до огорожі, яка розділяла подвір’я. Марко також попрямував до хвіртки, яка знаходилась в заборі.

–І тобі привіт, – усміхнулась дівчина.

–Твій дідусь казав, що ти приїдеш після Нового Року.

–У нас із сьогоднішнього дня канікули і я випросила татка, щоб дозволив поїхати в село. Він спочатку впирався, але ж я уже достатньо доросла, щоб їхати автобусом сама. Ще й мама мене підтримала. Тому вранці татко подзвонив дідусю і він мене тут зустрів. Ось так, – усмішка зійшла з обличчя Оксани. – Ти не радий мене бачити?

–Звичайно радий, – Марко ніяково усміхнувся. – Можливо Новий Рік відсвяткуємо разом?

–Чудова пропозиція, – обличчя дівчини знову посвітлішало. – Я тільки за.

–Якщо маєш бажання, можеш допомогти одіти ялинку. Ми ще не справились із цим. Мали трішки пригод вчора.

–Звичайно, – погодилась Оксана.

–От і добре. Я зараз попораю худобу і за годинку почнемо. Приходь. Буду...демо чекати.

–Домовились, – дівчина в’юнко обернулась і побігла в хату.

Марко зловив себе на тому, що стоїть і дивиться вслід. Він змусив себе визнати, що Оксана змінилась в порівнянні з літом. Стала красивішою, чи що? Вони, ще з самого дитинства, проводили усі літні і зимові канікули разом. І, як це часто буває, дитяча дружба переросла в симпатію. А тепер, Марко відчував щось зовсім не звичне всередині. Відчуття, яке до цього йому було невідоме.

Оксана, як і обіцяла, прийшла за годину. Марко саме поставив ялинку в підставку і виставляв так, щоб вона стояла рівно. Іванко розмахував руками, вказуючи куди потрібно нахилити зелену красуню.

–Я вчасно? – поставила картонний ящик на підлогу дівчина. – Ось, ще іграшки принесла. Дідусь з горища зняв.

–А в себе чим прикрашатимете? – запитав Марко.

–Ти ж знаєш, там кілька гіляк. Я вже прикрасила їх. А у вас он, яка краса. А світло маєте?

–Так, мама купила, коли у райцентр їздила. Старе ж згоріло, – заглянув у пачку з іграшками Іванко. – Ого, які класні. Подивись, Марко.

Ялинку прикрасили іграшками, кольоровим дощиком і гірляндами, які мигали різноманітними вогнями. Діти сіли навпроти і милувались зробленою роботою. До них приєдналась біла кішка, яка ніжно поластилась до Оксани.

–Привіт, – здивувалась дівчина, – а ти хто?

–Це Сніжинка, – сказав Іванко. – Ми її у лісі знайшли, коли за ялинкою ходили.

–Яка мила, – Оксана погладила кішку по голові і почесала їй шию. – А це що? – намацала вона кулон.

–Це було, коли ми її врятували, – знизав плечами Марко.

–Щось написано, – дівчина підняла Сніжинку і придивилась до напису. Тоді прочитала: – principes mundi, qui primus.

–Це якою мовою? – запитав Іванко.

–Гадки не маю, – знизала Оксана плечами.

–Схоже на іспанську чи італійську, – взяв кулон в руку Марко і придивився.

–Точно не англійська, – закрутив головою Іванко. – Я б упізнав. Ми уже пів року вивчаємо у школі.

–Мама, якщо я не помиляюсь, учила іспанську мову, – підстрибнув Марко, – біжу запитаю.

Усі пішли на кухню, де Катерина готувала святкову вечерю. Вона зав’язала хустину на потилиці, зібравши темне волосся, щоб бува не потрапило у їжу і нарізала продукти на салат.

–Мамо, – першим забіг Іванко, – яку ви мову учила в школі?

–Іспанську, а що?

–Можете прочитати? – вказав на кулон Марко.

Катерина придивилась, кілька разів прочитала напис, згадуючи шкільне навчання і відповіла:

–Я вже не дуже добре пам’ятаю, але це не іспанська. Mundi схоже на mundo, що перекладається як світ. А primus, на primero. Якщо я не помиляюсь - це означає перший.

–Цікаво, – звела брови Оксана. – Маємо два слова – світ і перший.

–Перший світ? – перепитав Іванко.

–Ні, – не погодився Марко. – слово «світ» – це закінчення одної фрази, а «перший» – другої. Може це італійська? Ви казали, що вони схожі.