Розділ 2

В снігоступах бігти було важко і зовсім незручно. Максимум, що вдавалось – швидко йти. А Іванко взагалі зашпортувався і падав.

–Бровко, фу! – кричав Марко, але все було марним.

Собака не реагував, ніби й не чув господаря. Зазвичай він так себе не поводив. Був досить розумним і навченим. Марко з Іванком колись врятували його, ще щеням. Два з половиною роки тому, влітку брати йшли поживитись черешнями. Колись, цей фруктовий сад був колгоспний. Після розвалу СССР, став доступним для усіх жителів села. Тут росли різноманітні дерева, від яблунь різних сортів, до аличі і сливок. Найпершими ж дозрівали черешні, які манили дітей. Як же добре було видертись на одне з дерев і ласувати стиглими солодкими плодами.

Найкоротша дорого до саду проходила повз ферму. Вона ще працювала. В чотирьох корівниках тримали майже дві сотні великої рогатої худоби. Брати проходили повз один із них, коли почули скавчання. Спочатку вони не могли збагнути звідки долинав цей собачий плач. Хлопці розуміли, що тварина потребує допомоги. Тому пішли на звук. Врешті виявили, що собача чи то впало, чи то його кинули в яму з гноївкою. Тваринці пощастило якимось чином не потонути. Він став на задні лапки, передніми обперся на стінку і чимдуж витягнув голову вгору. На поверхні залишались лише мордочка, очі і вуха. Решта тіла знаходилось в коров’ячих відходах.

–Марко, що робити? – запитав Іванко. – Ми ж його врятуємо?

–Обов’язково.

Собача, побачивши хлопців, заскавуліло ще жалібніше. Його передні лапки кігтиками царапали стіну.

Яма була досить глибокою. Спочатку Марко ліг на її край, а Іванкові наказав сісти йому на ноги, для противаги. Напів звисаючи, хлопець намагався дотягнутися до щеняти. Але, як не старався, йому не вдавалось цього зробити.

–Що, дістаєш? – нетерпляче поцікавився Іванко.

–Ні, не дотягуюсь ніяк. Фу.

Марко відкотився від ями жадібно ковтаючи свіже повітря. Від гноївки тхнуло так сильно, що аж очі сльозились. Як це маленьке щеня ще там не задихнулись? Дивовижно, якою шаленою може бути жага до життя.

–Ти ж придумаєш щось? – благально глянув на старшого брата Іванко.

–Зараз, – потер потилицю Марко роззираючись навколо. – Є ідея.

–Яка?

–Напевне єдина можлива. Але мама мене вб’є, коли дізнається.

Марко помітив під стіною корівника палицю. Метра зо два висотою. Вона видалась йому підходящою, щоб виконати задумане. Хлопець підійшов до ями і опустив палицю в гноївку. Тоді витяг її і поставив поруч. Рівень вказував трохи вище коліна. Марко зняв шорти і кеди,а футболкою обмотав обличчя, щоб жахливий сморід було менше чути. Перекинув палицю через яму так, щоб два протилежні кінці надійно лежали на березі. Тоді схопився посередині і спустився вниз. Ноги погрузились в гидку рідину на дні якої зібрався в’язкий намул. Марко взяв щеня під передні лапи і витягнув на берег. Собача відповзло від ями, скрутилось в калачик і врешті розслабившись, тихенько поскулювало.

Марко схопився за палицю, підтягнувся, одну ногу закинув на землю і викарабкався на сушу. Ліг горілиць безмежно щасливий тим, що вдалось врятувати невинну тваринку.

–Тобі вдалось! – підстрибував Іванко. – Ти найкраща і найдобріша людина на світі!

Старший брат у відповідь лише усміхнувся, хоч цього Іванко, через пов’язану на обличчі футболку, не побачив.

–Гаразд, – сказав Марко. – Тепер зніми з мого обличчя пов’язку, щоб я брудними руками не чіпав. Ось так. Візьми мій одяг і взуття. Я беру щеня і йдемо до крану, помиємось.

За метрів сто від корівника була криниця. В неї спустили мотор, який через трубу викачував воду нагору. Іванко натиснув чорну кнопку на якій писало «пуск». Загуркотів мотор, а за мить з крана полилась вода. Якою ж холодною вона була. Брррр. На щастя сонце пекло сильно. Марко добре вимився, відмив щеня і сів на траву.

–Так, – скривився хлопець, – тхнути від мене буде, ще довго. Та й від тебе також. Правда песику?

Щеня обтріпалось від води, підійшло до Марка, лягло поруч, положило голову йому на коліно, мімічно підняло брови і глянуло вдячними очами на хлопця.

–Диви який, – усміхнувся Іванко. – Як думаєш ми зможемо його забрати додому? Мама дозволить? Дружок уже давно помер. Нам же потрібен собака?

–Думаю, дозволить, – Марко погладив щеня по голові.

–А, як його назвемо?

–Навіть не знаю. Подивись, як він дивиться на мене. Брови звів. Смішний який.

–Бровко! – вигукнув Іванко.

Собака підняв голову, подивився на хопця і махнув хвостом.

–Дивись відгукнувся! Нехай буде Бровком.

–Нехай буде, – погодився Марко. – Йдемо додому. Я вже просох, але потрібно від цього смороду якось відмитись.

Як би не тер себе милом Марко, та запах все ще залишався. Повністю він зник аж на третій день. Але це не дуже засмучувало хлопця, адже він врятував щеня, яке буде вірним другом йому і брату. З першого ж дня хлопці почали навчати Бровка. Собака навчився служити, сидіти, лежати, приносити палицю і багато інших команд. Куди би брати не ходили, Бровко завжди плентався за ними.

Марко з Іванком змайстрували Бровкові буду. Розмалювали її фарбами, написали табличку з кличкою собаки і повісили над входом. А ще постелили всередину стару ковдру, щоб він не змерзав ночами.

Лише восени стався не дуже приємний випадок. Марко повернувся зі школи і застав Іванка на порозі. Він схилив готову на коліна, обхопив її руками і плакав.

–Що трапилось? – запитав старший брат. – Тебе хтось образив?

–Та дурна сусідка, тьотка Наталка, сказала, що Бровко її вкусив. А її чоловік сказав, що застрелить Бровка, якщо ще раз побачить, що він бігає самовільно.

–Не можна називати людей дурними, – з’явилась на порозі мама.

–Але вона ж дурна, бо бреше. Бровко ніколи нікого не кусав, навіть не гарчав.

–Іванко...

Хлопець знову заплакав.

–Він правду говорить. Сусідка обманює, – розізлився Марко.