Розділ 1

Ця зима була особливою. Морози взялися уже на початку жовтня і вхопили так міцно, що перший сніг, який випав, уже не розтанув. Його кількість лише зростала з кожним новим снігопадом. Навіть старожили не могли згадати, коли таке траплялось. Деякі люди говорили, що це все через злам тисячоліть. Як не як наближався 2000 рік. Снігові шапки накрили дахи хат, присипати білою пудрою гілля дерев, а обабіч доріг повиростали нагорнені грейдером кучугури. Вони були вищі хвірток, брам і плотів. Невеличке село ніби завмерло, немов би час у ньому зупинився. Лише сизий дим, що тягнувся в небо з коминів і світло, яке горіло довгими вечорами, нагадували про живих мешканців.

Мороз тиснув навіть удень. Люди не виходили на вулицю без потреби. Всюди суща дітвора і та боялась надовго показувати носа на двір. Хоч сніг – велике щастя. Зима – час розваг, забав, гри в сніжки, катань на санчатах, лижах і ковзанах. А особливою насолодою для хлопчаків була можливість пограти у хокей на замерзлому ставку. Та все ж, холод не дозволяв проводити багато часу надворі. Постійно потрібно було бігти до хати, щоб біля теплої печі зігріти ноги і руки, в які зайшли зашпари. Через аномальні морози, довелось відмінити навчання в школі, що не могло не тішило дітлахів.

Маркові восени виповнилось чотирнадцять років. Він надзвичайно цим гордився, адже вважав себе уже дорослим. А зважаючи на те, що батько помер, хлопець був старшим мужчиною в сім’ї. І немає чого гріха таїти, він з цим вправлявся прекрасно. Навчився орати, косити, різати і рубати дрова. Та й взагалі, усю чоловічу роботу, Марко освоїв без будь яких видимих проблем. На початках, йому допомагав дядько Микола, брат батька, або сусід Михайло Олексійович. Хлопець був справжньою опорою для матері і прикладом для дев'ятирічного брата Іванка.

Марко одів шапку, накинув тепле пальто, взув валянки і вийшов на двір. Пелехатий собака Бровко гонив по подвір’ї кота. Мурчик, побачивши господаря шмигнув тому на плечі. Бровко вимахуючи хвостом гавунів і викручував тіло, вимагаючи, щоб Марко його погладив.

–Що, звірюко, – занурив руки в довгу шерсть хлопець, – дурієш? Нащо Мурчика гониш?

Бровко лише висолопив язика і дивився на господаря добрими очами. Кіт вмостився на плечі хлопця і почав муркотіти.

–Ви б тільки ластились, хитрюги, – засміявся Марко. – Бровко, не чіпай Мурчика. А ти, котяро, чого боїшся? Знаєш, що він тебе не чіпатиме. Лише бавиться.

Хлопець взяв сперту на стіну лопату для снігу і почав розчищати стежки. Вночі мороз трохи спав і їх притрусило свіжим снігом.

Не встиг Марко прочистити і кількох метрів, як на порозі з’явився Іванко. Видно, що одівався сам: шапка набакир, пальто застібнуте нерівно. Він поспіхом натягував рукавиці.

–Марко, чому ти не взяв мене із собою?

–Та ледь притрусило. Я й сам впораюсь. Ти краще одягнись, як личить і шарф не забудь.

–Не люблю я шарфів, – надув щоки Іванко.

–Ти ж знаєш який сьогодні день? А хто не одягає шарфа, в похід не йде.

–Невже це сьогодні? – на обличчі молодшого брата засяяла щира усмішка.

–Так, – кивнув Марко.

–І ми підемо удвох? Лише я і ти? Як справжні мужчини?

–Звичайно. Але, якщо ти добре одягнешся.

–Мамо! – закричав Іванко забігаючи в хату. – Ми йдемо по ялинку. Де мій шарф?

Марко дочистив доріжки і поставив лопату на місце. Він побачив, як з своєї хати вийшов сусід Михайло Олексійович. Це був середнього росту чоловік років сімдесяти. Та не зважаючи на свій вік, він виглядав бадьорим і підтягнутим. Його постава була стрункою, а голова завжди злегка припіднята вгору. З першого погляду здавалось, немов би Михайло Олексійович зверхній і гордовитий. Та насправді це був чесний і добродушний чоловік, хоч і не без своїх принципів і переконань.

–Доброго дня! – привітався Марко.

–І тобі, хлопче. Як справи?

–Все добре, дякую. Йдемо з Іванком по ялинку. Вам привезти?

–Достатньо буде кількох гілочок.

–Гаразд, – кивнув хлопець. – А Оксанка коли приїде?

–Напевне одразу після Нового Року. Як завжди, на канікули. Хочете знову разом колядувати?

–Ні, куди там. Я вже занадто дорослий. Лише Іванка поводжу.

–Що є, то є, – усміхнувся сусід. – Ти вже майже мужчина. Ага, що хотів сказати. Не ходи в Старий ліс. Ялинок там ніколи хороших не було, а заблукати дуже легко.

–Та, як в снігу заблудишся? По слідах можна дорогу назад знайти, – розвів руками Марко.

–Це надто древній ліс. Він приховує багато чого і пам’ятає те, що людський розум не може осягнути. У ньому блудили досвідчені лісники і грибники. Краще йди на Зруб. Там якраз молоденькі деревця ростуть. Те, що треба.

–Дякую за підказку.

–Ми йдемо, чи як? – пробелькотав Іванко вискочивши на двір. Шарф закривав йому пів обличчя.

Мама стояла в дверях. Її природну красу не зіпсувала пережита трагедія і роки не відбились на обличчі. Лише очі виказували усе: глибоку біль, безмежну любов до своїх дітей, доброту і ніжність. Навіть краплинки життєвої втоми проглядались в сумному погляді. Але вони були не значні, майже непомітні.

–Доброго дня, Михайло Олексійовичу.

–І тобі, Катю.

–Марчику, – мама глянула на сина, – ти впевнений, що ви разом впораєтесь? Точно не потрібна допомога дядька Микола?

–Усе буде добре. Тим більше, з нами Бровко піде.

Собака немов би зрозумів слова, гавкнув і замотав хвостом.

Хлопці взяли санчата, мотузку та пилу і вийшли з подвір’я. В хвіртці помахали мамі рукою і зникли за кучугурами снігу.

Іванко безмежно тішився спільному з братом походу. Це вперше він йшов по ялинку. До цього всі говорили, що він ще замалий, що йому буде важко. Що там важкого? Ліс росте майже одразу за селом. Тут йти не більше ніж півгодини.

Бровко бігав, як заведений. Час від часу собака забігав на кілька десятків метрів вперед, вимахував пелехатим хвостом, а тоді кидався назад, до хлопців. Ставав на задні лапи, а передніми впирався на Марка, або на Іванка. Зазвичай Бровка тримали на прив’язі, хоч він абсолютно не був агресивним. Собака ніколи ні на кого не оскалився і тим паче не вкусив. Просто у селі це було нормою. Але коли його спускали з прив’язу, радості не було меж. І він показував її, як міг.